Читать онлайн книгу "Доба. Сповідь молодого бандерівця"

Доба. Сповiдь молодого бандерiвця
Антiн Мухарський


Антiн Мухарський – письменник, арт-куратор, галерист, телеведучий. Засновник Союзу Вольних Художникiв «Воля або смерть» та мистецькоi платформи «Украiнський культурний фронт». Народився, живе та працюе в Киевi. Розлучений. Багатодiтний батько.

ОДНОЗНАЧНО НЕОДНОЗНАЧНИЙ РОМАН!!!

Неполiткоректний роман у чотирьох частинах, головним героем якого е молодий творчий, патрiотично налаштований юнак. Вiн описуе реальний день iз життя Украiни початку дев’яностих рокiв. Карколомний мiкс iз вiдвертих, майже сповiдальних моментiв буття. Змова проти молодоi держави Украiна, що тiльки-но постала на мапi свiту. Блискучi глави «Про евреiв» та «Про гомосексуалiстiв». Шокуючi факти залаштункового життя украiнського театру. А головне – радикальна емоцiйна вiдвертiсть, з якою головний герой рефлексуе на навколишню дiйснiсть, – викликають почуття захоплення, обурення, згоду та незгоду, примушують плакати i смiятися одночасно, але (це вже точно) нiкого не залишають байдужими!

Небажано читати цю книжку людям з обмеженими розумовими здiбностями, адептам рiзних людиноненависницьких та тоталiтарних iдеологiй, особам iз ознаками полiтичноi шизофренii, соцiокультурних та психопатичних станiв, спричинених браком освiти, культури та виховання, людям iз ознаками «совкового дебiлiзму», особам, яким не виповнилося 18 рокiв, та вагiтним жiнкам. Усi збiги iмен, подiй та мiсць, описаних у цiй книжцi, з реальними людьми та об’ектами е випадковими та не ставлять на метi нiякого iншого завдання, окрiм створення повноцiнноi художньоi картини свiту, часу i характерiв, описаних у творах. Пiсля прочитання цього попередження ЖОДНІ ПРЕТЕНЗІЇ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ!!! ЗАБОРОНЕНЕ ЧИТАННЯ ЛЮДЯМ БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!!!





Антiн Мухарський

Доба. Сповiдь молодого бандерiвця

Неполiткоректний роман у чотирьох частинах





Передмова


Восени 1994 року, коли я знiчев’я забрiв до Спiлки письменникiв Украiни, перестрiла мене на сходах мiсцева секретарка й сповiстила змовницьким тоном, що пiд проводом Спiлки якраз створено комiтет, у якому приймають рукописи на мiжнародний лiтературний конкурс «Гранослов». А потiм спитала, чи немае у мене чогось цiкавенького?

На ту пору лежали в шухлядi мого письмового стола кiлька нотатникiв, у якi я заносив певнi думки та враження вiд наших нацiонально-визвольних змагань часiв здобуття Незалежностi з року так 1989-го аж по нинiшнiй час, але вони потребували певноi систематизацii та редагування. «А чому б менi з тих нотаток не злiпити якусь повiсть чи й навiть роман?» – подумалося пiсля тоi розмови, i оскiльки часу вiльного мав купу, то увесь вересень i жовтень просидiв у бiблiотеках та на кухнi власноi квартири, вiд руки переносячи на папiр записи з нотатникiв.

За тi два мiсяцi «злiпилася» у мене досить пристойна повiсть, яку я не знав як назвати: «Герой нашого часу», чи «Як гартувалася криця», чи «П’ятниця. Тринадцяте», чи «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?». А оскiльки всi бiльш-менш пристойнi назви було вже розiбрано моiми лiтературними попередниками, то я й назвав оту повiсть «Доба», ну, в планi не просто вiдтинок часу, а в планi «Доба-Епоха» – просто, як кажуть, та зi смаком.

Саме вона й отримала гран-прi на конкурсi «Гранослов», а ще право бути виданою окремою книжкою у видавництвi «Украiнський письменник» накладом у тисячу екземплярiв (що е нинi неабияким лiтературним раритетом).

Цей «дебютний успiх» надихнув мене на продовження, i за якихось три наступних мiсяцi я перетворив повiсть «Доба» на повноцiнний роман у чотирьох частинах, який був майже готовий улiтку 1995 року.

Але часи стрiмко мiнялися, й нацiонально-пiднесене украiнське вiдродження початку дев’яностих змiнилося глухою апатiею, а часом неприкритою ворожнечею промосковсько-iмперських сил до всього украiнського, тим бiльше що у двох останнiх частинах мого роману пiднiмалися гострi соцiально-полiтичнi проблеми, що не вкладалося в прокрустове ложе офiцiйного дискурсу кучмiвськоi доби.

Погулявши по рiзних видавництвах з пропозицiею видати «Добу» окремою книжкою, я усюди отримав вiдмови й урештi закинув цю невдячну справу.

З тоi пори «Доба» так i лежала в моiй шухлядi, аж поки я знову не почув ii тихий голос. «Час настав, друже, – шепотiла вона менi, – адже все, про що ти писав i думав майже двадцять рокiв тому, все це актуальне й нинi».

Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати пану Івану Дзюбi за його життя i творчiсть, а особливо за останню книгу «Нагнiтання мороку», бо вона повернула до життя певнi забутi думки та асоцiацii.

Кажу «Дякую» з великоi лiтери пану Юрiю Винничуку (i не тiльки за блискучий вiрш «Убий пiдараса», що послужив каталiзатором продовження проекту «Лагiдна украiнiзацiя», а й за люб’язну згоду процитувати в деяких мiсцях роману його есей «Малоросiйський мазохiзм» та безсмертне оповiдання «Ги-ги-и»)!

Кажу «дякую» моiм батькам та близьким, що терплять усi моi «бандерiвськi вихиляси».

Кажу «дякую» своему Народовi й Господу Богу, що дае нам право жити й творити!

Ну й насамкiнець хочу подякувати всiм ворогам Незалежноi Украiни, бо саме ви своiми дiями, словами й вчинками пробудили мое вже давно забуте бажання дописати цей роман до кiнця.

З любов’ю та повагою,

автор – Антiн Мухарський

Киiв 2012 р.




Застереження


Цей лiтературний твiр створено на основi подiй, якi могли би мати мiсце в реальному життi, а могли б i не мати.

Будь-якi аналогii та порiвняння героiв роману з реальними людьми е недоречними, бо майже всi персонажi, представленi й згаданi в романi, е скорiше уособленням характерних рис того чи iншого людського психотипу та художньою вигадкою автора, анiж правдивим зображенням осiб, що перебували в станi фiзичного буття в певний промiжок часу, описаний у романi.

Усi неполiткоректнi вислови, вжитi у романi, е лише приватними та суб’ективними думками тих чи iнших персонажiв i промовляються вiд iх iменi.

Автор не несе жодноi вiдповiдальностi й не приймае на свою адресу жодних звинувачень у розпалюваннi мiжнацiональноi, расовоi чи мiжконфесiйноi ворожнечi, жодних закидiв щодо пропаганди фашизму, расизму, ксенофобii, гомофобii, свiдченням чого е застереження на початку роману, яке ви зараз i читаете.

Автор завбачливо попереджае, що читати цей твiр не рекомендуеться людям iз нестiйкою психiкою, схильним до психопатичних та параноiдальних станiв, спричинених браком культури, толерантностi, освiти та виховання, радикальним адептам людиноненависницьких тоталiтарних iдеологiй, а також дiтям до 18 рокiв, вагiтним жiнкам та людям без почуття гумору.

Усiм iншим бажаемо приемного читання!


* * *


Присвячуеться усiм тим, хто боровся, попри все бореться, а також усiм тим, кому ще належить поборотися за Украiну!







Частина перша

Нiч





Роздiл перший

Народжений новою добою

13.11.1993 року


Доба народжуеться на кухнi пiд електронне цвiрiнькання позивних радiостанцii «Промiнь». «Боже ве-ли-кий, е-ди-и-и-иний, Нам Украiну храни…» – награе радiо над моiм вухом. Я сиджу на кутовому червоному диванчику вiд чеськоi кухнi «Марiя» за бiлим столом, вкритим картатою, трохи пошарпаною клейончастою скатертиною, i вечеряю.

Мiй дiм – масивний киiвський будинок сталiнськоi довоенноi забудови, пофарбований у жовтий колiр, посiчений дощами та потрощений роками, стоiть на печерському пагорбi серед могутнiх старих кленiв, каштанiв та горобин, закутий у мряку листопадовоi ночi. Збудований Альошиним на початку 30-х рокiв на розi вулиць Московськоi та Панаса Мирного, вiн багато чого пережив i певною мiрою уособлюе долю моеi багатостраждальноi краiни з усiма ii голодоморами, сталiнськими репресiями, тотальним змосковщенням i, зрештою, героiчною боротьбою небайдужих до ii долi синiв творчоi iнтелiгенцii, до яких я себе певною мiрою, хе-хе, зараховую.

Я маю за плечима 25 рокiв життя, повну вищу освiту (Киiвський театральний iнститут iм. Карпенка-Карого), дружину, пiвторарiчну дитину, дворiчний стаж роботи у Великому Державному Театрi (далi усюди скорочено ВДТ), невеликий досвiд роботи за сумiсництвом у школi (викладаю старшокласникам iсторiю свiтовоi культури), десятки зо три непоганих вiршiв, двi одноактнi п’еси, багатий щоденниковий матерiал, ненаписаний роман, декiлька публiкацiй в лiтературно-громадських журналах, силу-силенну амбiцiй, невдоволене самолюбство, безмiрну самоiронiю, саркастичне свiтосприйняття, палку любов до життя, нiжну душу, невблаганний потяг до iдеалу, схильнiсть до рефлексiй, психоаналiзу та психофiзичноi школи акторськоi гри, три запломбованi зуби, медаль iм. Ернста Тельмана та Вiльгельма Пiка за роботу з дойче-пiонерською органiзацiею, яку менi вручив сам голова нiмецького комсомолу пiд час служби у лавах радянського окупацiйного контингенту в Нiмеччинi (i цим дуже пишаюся), батькiв, молодшого брата, а ввечерi – страшенний апетит, який я вдовольняю всiма можливими засобами.

Сьогоднi мiй фiзичний голод вдовольняють: смажена дружиною картопля, п’ять чи шiсть тоненько нарiзаних шматочкiв вареноi ковбаси «Шахтьорська» (чому вже, наприклад, не «Бидловозинська» чи «Важкопромислова»), бо це единий м’ясний продукт, який на теперiшнiй день можна вiльно купити в магазинах, а також три консервованi помiдори, що я iх вловив у трилiтровому слоiку. Тi ж помiдори, що я не виловив, розлазилися пiд пальцями, лишаючи на своiх ароматних тiльцях слiди моеi браконьерськоi дiяльностi, i знову падали в холодний гострий розсiл, отож завтра матиму вiд дружини рознос, в якому з усiею нещаднiстю будуть викритi моя неохайнiсть, непоряднiсть, жлобство, неповага до чужоi працi та iншi ментальнi ознаки, притаманнi представникам украiнськоi творчоi iнтелiгенцii, особливо коли вони перебувають у станi культурологiчного шоку.

А я таки був шокований. Повернувшись близько дванадцятоi додому, я тримав у руках фантастично коштовну рiч – перше число лiтературно-мистецького часопису «Четвер». Гарне таке… Із бiлою шерехатою суперобкладинкою, з пiдписами усiх тих хлопiв, що влаштували сьогоднi у будинку актора дiйство пiд назвою «Мистецьке читання лiтгурта “Бу-Ба-Бу”». От вони – всi, як один, розписалися – Андрухович, Неборак, Ірванець i тi, що до них доедналися, – Іздрик, Прохасько, Єшкiлев. Ось вiн – унiкальний артефакт народження новоi украiнськоi лiтератури – лежить передi мною на столi, а я iм i милуюся ним. Жую свою картоплю, закусую «Шахтьорською» ковбасою, раз у раз висмоктуючи терпкий кислувато-солоний сiк з помiдорiв, i марю, марю… Марю новою Великою краiною, що постала на мапi Європи, марю ii великим майбутнiм, щасливими днями, марю ii вольною вдачею та тим захватом, який розпирае моi груди, коли я згадую, як хлопцi читали уривки своiх оповiдань та поезiй, коли я розумiю, що я – украiнець! (Чомусь у цьому мiсцi захотiлося сказати з пристрастю, що я, чорт забирай, – украiнець! І ще так козацькою рукою махнути, типу «крикнув-свиснув на коня»… але я утримався вiд зайвого пафосу.)

«Боже великий, еди-и-и-и-иний, Нам Украiну храни!» – удруге награе «Промiнь» над моiм вухом опiвнiчнi позивнi. «Ну, як так можна смажити картоплю?» – звертаюсь подумки до дружини, активно працюючи щелепами. Вона (картопля) наче варена. А я люблю смажену, iз золотою шкоринкою! І мене не зупиняе той факт, що я всiм еством своiм вiдчуваю, як у менi накопичуються канцерогеннi речовини. «Хочеш довго жити – викинь сковорiдку», – кажуть йоги. Я хочу довго жити! Я хочу жити! Творити! Любити! Але не можу, ну, не можу я, милi моi йоги, без смаженоi картоплi! Не пити – можу, не палити – можу, наплювати на зовнiшнiй вигляд – можу. Можу двадцять разiв пiдтягнутися на турнiку! Ну, п’ятнадцять… Можу замкнутися в собi, можу бути нечемним, задирикуватим, можу витримувати пiст, можу бiгати зранку, можу красиво декламувати вiршi Драй-Хмари… Я можу все! Але без смаженоi картоплi не можу! Це скромна радiсть мого шлунка, це хвилини лагiдного щастя, це гiдне завершення складного, напруженого робочого дня. Це праця селекцiонерiв, трударiв колгоспiв (чи що там зараз замiсть них?), водiiв, вантажникiв, продавцiв i моеi дружини (невдячна праця, я iй про це завтра нагадаю. Спочатку подякую, а потiм нагадаю…), якiй я вiддаю належну шану! М-м-м-м… Нездара! Я ж ii вчив, що картоплю не варто прикривати накривкою з самого початку. Нехай випариться зайва волога. Часник треба кидати у самому кiнцi, за хвилину до того, як вимкнути газ. І, тiльки вкинувши часник, можна накривати!

«Боже великий, еди-и-ииний…» – утрете лунають позивнi над моiм вухом й уриваються на самому початку, так i не дiйшовши до фiнального димiнуендо. Червоний радiоприймач «Маяк» на стiнi за моею спиною завмирае i починае тихенько шипiти. Це означае – мiсцевий час нуль годин нуль-нуль хвилин. Почалася нова доба. Радiотрансляцiйна мережа припинила свою роботу. «Нам Украiну хра-ни-и-и-и-и…» – доспiвую я вже сам у повнiй тишi, активно пережовуючи картоплю i гортаючи перше число лiтературно-мистецького альманаху «Четвер».

«Ги-ги-и» – натрапляю очима спершу на забавнi малюночки, а потiм на назву оповiдання та прiзвище автора – Юрiй Винничук… Хто такий – не знаю? Гортаю далi i жую, жую, жую… Єшкiлев, Прохасько, Іздрик, Картопля, Ковбаска, Помiдорчик, знову Єшкiлев…

О, мiй апетите! Ти – мое зцiлення, ти – мое щастя! На мить я забуваю про все i вiддаюся йому до останку. Вiн слугуе стомленому мозковi, виснаженому емоцiями, очищаючи його вiд уривкiв спогадiв, ракурсiв, iнтонацiй i шлейфiв дня, що минув. Його неандертальська сутнiсть зцiлюе та надае сил. Їм я негарно, ну вже в усякому випадку неестетично – ги-ги-и, як австралопiтек – ги-ги-и (це ж треба, причепилося до мене це Винничукове «ги-ги-и»), адже iнколи людинi треба злитися зi своею природною сутнiстю, вiдчути в собi одвiчний поклик предкiв, що розпалювали ватри за допомогою кременя та полювали на шаблезубих тигрiв. Погляд мiй автоматично обмацуе поверхнi знайомих стiн, майже новий холодильник «Мiнськ» з вiдiрваною ручкою (даеться взнаки зниження якостi продукцii в останнi роки радянськоi влади), якiсь недолугi коричневi з зеленим шпалери на стiнах (клеiли, що було, бо iншого не було), стару, ще бабусину лiану, трилiтровi порожнi слоiки для молока на пiдвiконнi, потрiскану стелю, грубезнi вiконнi рами з патьоками давно вже не бiлоi фарби, жовто-бурий лiнолеум «а-ля Лувр», як жартуе моя мама, недбало викладений коричневий кахель бiля мийки й товстi чавуннi батареi, такi собi iндустрiальнi баяни часiв перших п’ятирiчок – типовий сумний натюрморт звичайного пострадянського житла, на який я, одначе, не звертаю уваги, бо зi мною мiй апетит! Щастя мое! Мiй рятiвнику! Я насолоджуюсь активним слиновидiленням не згiрше, нiж «Червоними виноградниками» та «Зоряною нiччю» Ван Гога. Я втiшаюся гостротою присмаку холодного помiдора, неначе божественним синкопiчним спiвом Шинед О’Коннор. Серце мое завмирае, наче я знову бачу перед собою божевiльно-пристраснi очi Катрiн Деньов у фiльмi Бунюеля «Денна красуня» – очi пропащого янгола, а не купку смаженоi теплоi картоплi. Апетите мiй! Завдяки тобi в душi моiй лунае давно забутий вiдгомiн юнацьких еротичних мрiй. Ти примушуеш мене забувати про те, що понад усе цiкавить високоосвiчену, культурну та моральну людину (тобто про самого себе), i вчиш вiдчувати життя в усiй його повнотi – пухирцями на язицi, стравоходом, шлунком, шкiрою, по якiй бiгають мурашки тваринного задоволення. У такий спосiб iнстинктивний та банальний процес жування перетворюеться на священне дiйство, апофеоз абсолютноi гармонii Всесвiту, i то одна з найвищих та найшляхетнiших насолод, якими тiшить себе грiшна людина на цiй землi, – насолода вiд споживання хлiба свого щоденного. Слава тобi, мiй апетите!!! (У душi звучить патетична музика.)

«Жуй повiльно, чемненько. Випрями спину й кожен шматок пережовуй не менше шiстдесяти разiв. Вiн мае добре просякнути слиною, яка своiми ферментами розчинить частину вуглеводiв i полiпшить процес травлення», – з глибини далекого дитинства раптом виринае свiтлий образ моеi, Царство iй Небесне, бабусi – неперевершеноi виховательки, знавця й дослiдника медичноi лiтератури, свiдка царського режиму, прихильницi застосування фiзичних методiв лагiдного насильства (ремiнь, рiзки) для виховання гармонiйноi особистостi. Я всмiхаюся до себе й згадую в деталях дуже чiтко той момент, коли вона менi це сказала. Я сиджу за цим самим столом, який вкритий приблизно такою ж скатертиною, i споживаю якiсь котлетки з картопляною пюрешкою, а вона мене повчае.

Надворi 1976 рiк. Саме розгул брежневського застою. Уся краiна повниться споживацькою лихоманкою – румунськi стiнки, новi моделi телевiзорiв «Електрон» та «Горизонт», нiмецькi килими та сервiзи «Мадонна», болгарськi джинси «Рiла» та польськi джинси «Одра», чеськi луна-парки, жувальнi гумки «Педро» (соцiалiстична вiдповiдь европейському аналогу «Дональдiв»), китайськi термоси та багато iнших цiкавинок, за якими ганяеться увесь радянський народ. Будують БАМ. Вдало закiнчено космiчний експеримент «Союз-Аполлон». Навколо зачаiлося КДБ. Дисидентiв висилають з краiни. Євреi тiкають самi. Кидають за грати учасникiв Гельсiнськоi спiлки. Кандидатiв у члени приймають у члени, а я – восьмирiчна мiська дитина iз повною вiдсутнiстю апетиту – сиджу на тому ж самому, що i зараз (тiльки абсолютно новенькому й дуже модному), червоному диванчику й жую. Жую довго, рахуючи кожен рух щелеп. Я чомусь дуже чiтко запам’ятав ту цифру, яка в мене тодi вийшла, – 111. Можливо, цьому сприяло те, що мiй друг Костiк Папуас (Папуас – то прiзвисько, бо був надто кучерявий) жив саме у сто одинадцятiй квартирi.

– Сто одинадцять, – кажу бабусi, проковтнувши iжу.

– Що – сто одинадцять? – вiдривае вона очi вiд журналу «Здоров’я» з телеведучою Юлею Бiлянчиковою на обкладинцi.

– Сто одинадцять разiв замiсть шiстдесяти… жував я… ну, щоб проковтнути все, що було в ротi… – кажу я.

– Це тому, що батьки тебе не привчили з дитинства iсти естетично, а дозволяли набивати повний рот, як опудалу городньому. Принести дзеркало, щоб ти подивився на оту мавпу, яка сидiтиме перед тобою? Га?

– Не треба! – лякаюся я, не дуже розумiючи, про яку мавпу йдеться. Про мене чи що?

Тим часом бабуся продовжуе… «От у австро-угорськiй школi цiсарських драгунiв…» – i далi я вислуховував цiлу теоретичну викладку (мабуть, поцуплену з чиiхось мемуарiв – улюбленого лiтературного жанру моеi бабусi) про виховання майбутнiх драгунiв у якомусь там вiденському корпусi. Бабуся довго, смакуючи кожним словом, розповiдала менi про якiсь жахливi тортури, якi над ними проробляли, примушуючи iсти з ножем i виделкою, тримаючи пiд пахвами томи великоi нiмецькоi енциклопедii, або про ходiння iз запхнутим у сраку крейцером, щоб хода була пiдтягнута й шляхетна, або про стояння з однiею пiднятою ногою (таке, до речi, i в радянськiй армii практикувалося) i ще багато безглуздих та нудних екзекуцiй, якi б сприяли вихованню хороброго воiна та шляхетного лицаря-джентльмена – iдеалу моеi бабусi. Але той iдеал аж нiскiлечки не пiдходив для мене. Стрункий придурок з вусами, вбраний у пiр’я, сяючий золотими гудзиками, з двома нудними книжками пiд пахвами та п’ятаком у срацi? Нi! Звиняйте! Я хотiв бути Гойком Мiтичем – «Великим змiем» чи вже накрайняк Дiном Рiдом – визволителем пригноблених iндiанцiв, поiдачем сирого м’яса й вправним гравцем на губнiй гармошцi. «Боже, який жах!» – казала бабуся, коли разом зi мною дивилася тi фiльми: «Чингачгук», «Оцеола», «Син вовка» чи «Золото Маккени», а я був у захопленнi вiд героiчноi вдачi моiх улюбленцiв.

– Мерщiй за фортепiано, i п’ять разiв без помилок зiграти «Пастушок» Майкапара i двiчi «Прелюдiю» М’ясковського! – казала вона по закiнченнi фiльму, i це був трагiчний для мене реванш за отриманий ковток насолоди.

Сiмнадцять рокiв минуло вiдтодi. Червоний куточок, стiл i навiть бабусина лiана ще жива, а ii вже три роки немае на свiтi. А я – живий, молодий, здоровий – сиджу на тому ж самому мiстi, жую свою картоплю i, злегка усмiхаючись, згадую тi щасливi часи.

«Цiкаво, а скiльки разiв я маю тепер прожувати iжу, щоб проковтнути те, що в ротi?» Набираю виделкою картоплi, вiдкушую шматок ковбаси «Шахтьорська» (чому вже, наприклад, не «Пупорiзна» чи «Жлободухiвська»), впиваюся губами в помiдор i жую… один-два, розмiрковуючи про те, що дитинство завжди лишаеться з нами, i ми iнколи дозволяемо собi, вдихнувши запах пiвонii або розгортаючи цукерку, раптово зупинитися й знову полинути в спогади про той безтурботний час, повернути тi думки-ниточки, якими оточував нас свiт у хвилини, коли ми вперше вiдкривали для себе серпневий аромат стиглоi грушi чи, картаючись, не могли втриматися вiд спокуси та не з’iсти «Гуллiвера» перед обiдом. Але час iде. Абсолютне щастя затьмарюеться досвiдом i жорстокiстю. Ми обростаемо грiхами, комплексами, образами, затаюемося й ховаемо в собi те м’яке, гороб’яче ество дитини, придушуючи його шпичкастою крицею досвiду, сили, впевненостi. І тiльки на самотi або серед дуже близьких людей ми iнодi даемо волю цим почуттям, i, якщо вони знаходять вiдгомiн, одразу ж спадае вантаж рокiв i створюеться хитка iлюзiя блакитно-рожевого щастя. От чому нам так потрiбнi тати й мами, брати, сестри, дiти, дiдусi й бабусi, стiни, запахи, спогади… Сорок сiм! Я заковтую першу порцiю поживи з картоплi, ковбаси та томатного соку. Загрiбаю рештки язиком, жую ще кiлька разiв i ковтаю. Шiстдесят! Все, як казала бабуся. Свiтла iй пам’ять!

За цими фiзiологiчно-ностальгiчними екзерсисами я не помiчаю, як на тарiлцi лишаеться менше чвертi вiд величенькоi порцii. Настае часткове насичення. Рухи кволiють, напруга в усьому тiлi спадае, i ти, вiдкинувшись на спинку диванчика, кажеш «хух!», i прожитий день знову повертаеться до тебе уламками фраз, думок i ракурсiв. На тлi фееричного виступу «бубабiстiв» ти згадуеш про незакiнчений, цiлком постмодерний есей, про забуту пiсля якогось свята короговку з Мазепиним обличчям на тлi облупленоi лаврськоi стiни – символ легковажностi адептiв фестивального руху всiх часiв i народiв, потiм у тебе з’являеться згадка про недописаний вiрш, про варварську суть росiйськоi ментальностi, потiм ти подумки згадуеш натхненнi рухи Андруховича, який читае поезii з циклу «Екзотичнi птахи i рослини», потiм рука твоя тягнеться до часопису «Четвер», що лежить розкритий на сторiнцi «Ги-ги-и». Ти читаеш перший абзац: «Було менi, либонь, зо п’ятнадцять рокiв, а братовi Максовi – шiсть, коли наш татуньо виграв на довiчне володiння дерев’яну садибу, единою незручнiстю якоi було те, що там можна було тiльки лежати i знаходилася вона на глибинi двох метрiв пiд землею». З першого разу я не врубуюсь у тему, не розумiючи, про яку «садибу» йдеться. Перечитую фразу ще раз i ще раз, аж потiм до мене доходить, що у тiй фразi йдеться про звичайну труну! І тобi стае смiшно! «Гарний вечiр! Гарнi хлопцi!» – думаеш ти i, вiдклавши часопис, iдеш до плити, аби закип’ятити чайник.

Увiмкнувши газ, набираеш у чайник воду (зливаеш ii щонайменше хвилину – рекомендацiя санiтарних служб), ставиш чайник на вогонь i, спершись руками на пiдвiконня, прикладаеш лоба до холодного скла у вiконнiй рамi. Пара з рота малюе на склi туманнi плями, а ти дивишся у листопадову нiч, i тихий, ситий спокiй находить на тебе! Все правильно, ти на своему мiсцi, на своему шляху. У тебе гарнi друзi, професiя, родина. У твоеi краiни прекрасне майбутне. Нiчого, що зараз вона лежить у руiнах i над попелищем струмуе димок. Проросте молода трава – свiжа, потужна. Вистрелять бруньки, наллеться потугою листя, з’являться молодi героi. Вони вже з’явилися! Ти iх бачив сьогоднi. Бачив повний зал молодi, бачив iхнi обличчя й щастя вiд того, що ми всi разом, що ми всi единi. Слухаемо СВОЮ новонароджену поезiю, спiваемо СВОЇХ новонароджених пiсень, смiемося вiд почуттiв, що переповнюють серце вiд усвiдомлення того, що мрiя наших предкiв – Незалежна Украiна – збулася i ми свiдки цьому. Нам тут працювати, нам ii вiдбудовувати, нам тут жити й народжувати дiтей i жити, жити, жити… Глибоке й потужне вiдчуття щастя накочуе на мене, i я, набравши повнi груди повiтря, видихаю його, вдивляючись у глибоку листопадову нiч.



Украiнцем я став не одразу. Хоча, точнiше, я сам вирiшив стати украiнцем. Як це так, запитаете? Адже украiнцями не стають, а народжуються. Аж нi, зовсiм нi. У якомусь близькому чи далекому майбутньому, можливо, так i буде, а за тих часiв, коли жив я, право бути украiнцем треба було вибороти й вiдстоювати його щодня, бо геть усi намагалися вiдiбрати його у тебе. Адже навколо лежала величезна, безкрайня територiя вiд самих Карпат аж до Курильських островiв, щiльно заселена численними племенами гомо советiкус. Такою собi велетенською сiрою бiомасою або, як казав той, «особливою породою» людей, в яких iмперська держава пiд назвою СРСР стерла майже всi нацiональнi, культурнi, ментальнi вiдмiнностi, плекаючи у такий спосiб единий «радянський» народ, таку собi мiльйонноголову гiдру, що ii селили в будинках барачного типу, байдуже чи «хрущовськоi», чи «брежневськоi» забудови, довбешку задурювали великою надмiсiею, типу «свiтлого майбутнього», годували ерзацем естрадноi попси, шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем. І раптом якомусь придурковi на прiзвище Горбачов (хоча чому придурковi, була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральнiй площi Киева як асоцiйованому творцю Незалежноi Украiни) спала на думку iдея позбавити народ алкоголю. І все – iмперiя розвалилася. А на ii руiнах постала, а точнiше, «впала нам на голову» Незалежна Украiна. А от що з нею робити, гадаю, мало хто знае й у самiй краiнi. Бо всi тi десятки, ну, може, сотнi патрiотiв, якi вiдсидiли за Украiну в мордовських таборах, просто фiзично не здатнi охопити всi дiлянки державотворчоi дiяльностi, усi фронти, на яких треба виступати й ладнати пiдмурок новоi держави. Натомiсть займають iхнi мiсця такi собi хохли-перевертнi, московськi запроданцi, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч, що приймае якiсь закони, сидить у Верховнiй Радi, радиться, «мутiт», «решает». І навiть Народний Рух Украiни, який так славно виступив на самому початку дев’яностих, трiщить по швах, бо не здатнi й самi патрiоти домовитися мiж собою, i в цьому я бачу запоруку подальшоi запеклоi борнi мiж «дiйсно Украiною» i «псевдо-Украiною», або таким собi сурогатом УРСР, в який нас знову може потягнути вся та комуно-фашистська компартiйна зараза, яка нинi перефарбувалася в адептiв незалежностi, повбиралася у вишиванi сорочки й зi слiзьми на очах спiвае «Ще не вмерла…», приклавши руку до серця.

У 1989-му, коли я повернувся з армii, вже не застав тоi краiни, яку пам’ятав. За цi два роки все змiнилося. Я вперше, – клянуся! – вперше почув на вулицях Киева украiнську мову… Не в телевiзорi, не в iнститутських стiнах, де украiнською в побутi спiлкувалися кiлька професорiв, яких усi вважали старими маразматиками, а в природному середовищi, i не з вуст селян на базарi, якi й розмовляли страшним суржиком, а з вуст моiх однолiткiв, з вуст передовоi молодi, яка вчилася в унiверситетi Шевченка, в педагогiчному унiверситетi, в полiтесi, в iнших вишах. І трапилося це на концертi групи ВВ, який вiдбувався у будинку культури авiазаводу iменi Антонова. Набився тодi повний зал, i всi переважно розмовляли украiнською, i тодi я – вперше! – теж у побутовому спiлкуваннi заговорив украiнською i, не повiрите, вiдчув такий захват i пiднесення, вiдчув себе представником молодоi модерноi нацii, яка народжувалася в мене просто на очах. Не украiнцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографiчним ембiцилом, не холопською почварою кремлiвсько-iмперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ, носiем украiнськоi культури й ментальностi (живоi культури й живоi ментальностi, хочеться додати у цьому мiсцi), людиною з великою iсторичною мiсiею вiдродження Великого Украiнського Духу, яким жили й за який вiддавали свое життя поколiння моiх пращурiв. Не зважайте на деяку пафоснiсть моiх слiв, адже у цьому мiсцi своеi оповiдi я не можу втриматися вiд подiбних нот, бо вони якнайкраще передають ту пiднесено-романтичну атмосферу, у якiй мое поколiння з дiтей гомо советiкус перетворювалося на украiнських патрiотiв.

Пам’ятаю, я тодi виголив собi справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери й ходив так Киевом, наражаючись iнколи на ненависнi погляди вiдставних кадебiстiв, потворних комуняцьких старушенцiй та колишнiх партактивiстiв, якi буравили мене очима, а я чхати на них хотiв! «Комуняку – на гiлляку!» – проказував подумки, як молитву, аби вiдвести лихе око, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному наплiчнику важкеньку гирьку та армiйський ремiнь з мiдною пряжкою, яким вправно мiг вiдбитися вiд ворогiв у разi нападу. Мама у тi часи часто заламувала руки й плакалася, що мене заметуть у КДБ, а я iй на це вiдповiдав: «Хай беруть! За Украiну i життя покласти не жаль!». – «Дурень! Ой, молодий дурень!» – нарiкала мама, але я був стiйкий у своему бажаннi вiдчувати себе украiнцем. «Ну, як справи, бандерiвець?» – завiв тодi й батько собi звичку жартома називати мене «бандерiвцем». «Та нiчого, – теж жартома вiдповiдав я йому, – от незабаром виборемо Незалежнiсть i всiх вас, комуняк та кадебiстiв, вишлемо iз краiни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебiстом, але в партii «состоял», не стiльки через iдеологiчнi принципи, скiльки через необхiднiсть, бо служив режисером-постановником у великому вiддiлi фестивалiв та концертних програм, так би мовити, воював на iдеологiчному фронтi. «Ну-ну, – вiдказував менi, – ти насправдi будь iз цим обережним, бо, менi здаеться, ще трохи – й знову почнуть закручувати гайки. І буде тобi справжня тюрма, а не Незалежнiсть!»

А справдi, про яку незалежнiсть можна було говорити, коли нiхто навiть i гадки не мав, що велика Радянська iмперiя може отак взяти i в один день гахнути. Ну, почали видавати книжки Стуса, Винниченка, Хвильового. Згадали усiх, хто належав до когорти Розстрiляного вiдродження, вiдродили пам’ять про Курбаса, Крути й УНР. Почали майже потайки, але все-таки говорити про Голодомор. Із Захiдноi Украiни проривалися звiстки, що там чи там вiдкрито вивiсили на сiльрадi жовто-блакитний прапор. Але то була швидше так – гра в Украiну. Імперiя здавалася чимось могутнiм i незборимим. Це вже потiм була перша «Червона рута», Брати Гадюкiни, Сестричка Вiка, Андрiй Миколайчук, потiм була революцiя на гранiтi i багатотисячнi мiтинги, живий ланцюг на день злуки УНР i ЗУНР, Янаевський путч, пiд час якого ми з моiм армiйським товаришем Шурою Бойком ховали пiд гiлками ялин бiля Центральноi пошти цеглини, щоб при нагодi жбурляти iх у танки, якi мали придушити «антинароднi виступи». На щастя, цього не сталося, а замiсть танкiв звалилася нам з неба сама Незалежнiсть, i всi оп’янiли вiд щастя. Ходили, браталися, спiвали стрiлецьких та повстанських пiсень. А за мною в родинi так i закрiпилося прiзвисько «бандерiвець», хоча насправдi про Бандеру я знав мало, вiн був для мене скорiше уособленням спротиву тiй радянськiй системi, тому iмперському комуно-фашизму, який затоптав у землю мою державу й закатував мiльйони невинних моiх землякiв. А Степан Бандера був найближчим, найдосяжнiшим, ще майже живим втiленням того незборимого украiнського Духу, який промовляв у менi. Вiн був европейцем, а не азiатом, вiн був нацiоналiстом i так само прагнув украiнськоi незалежностi, як i я, i боровся за неi,i загинув вiд рук кремлiвських агентiв, виборюючи своему народовi право на гiдне й цивiлiзоване життя. Його вороги були й моiми ворогами – iмперiя, комунiсти, росiйський великодержавний шовiнiзм, азiйська тиранiя, придушення свободи, влада стада замiсть iндивiдуальноi вiдповiдальностi, пiдступ, брехня – то все нашi вороги. Правда, честь, гiднiсть, европейська культурна традицiя, iндивiдуальна вiдповiдальнiсть, дiевий патрiотизм, пошана до культурних цiнностей, чесна праця – то все нашi чесноти. Якщо це й твоi цiнностi, друже, ставай на наш бiк. Ставай украiнцем або, якщо хочете радикальнiше, – то ставай «бандерiвцем». Бо Бандера для комуняк та азiатiв, як червона ганчiрка для бика! Хай знають сволоцюги, що живий i невмирущий наш украiнський Дух, хай виють у своiй Московщинi й захлинаються слиною вiд ненавистi до всього украiнського. Бо бояться понад усе вiльноi, щасливоi та дiйсно незалежноi Украiни, бо як буде така Украiна, то не вiдродиться вже бiльше Імперiя! Ось так думав я собi в тi благословеннi часи.

А червоно-чорний прапорець з портретом провiдника ОУН-УПА Степана Бандери лежить тепер у кришталевiй НДРiвськiй вазi поруч iз iншими артефактами тiеi вiльноi, щасливоi пори, а саме – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку вiн забув на столi пiсля виступу в Спiлцi письменникiв на зборах Руху, а я поцупив, довгою стрiчкою iндiйських презервативiв, на яких чорним фломастером залишив свiй автограф Левко Лук’яненко, пiдписавшись «За Вiльну, Єдину, Соборну Украiну!» (так, певно, i не зрозумiвши на чому вiн розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлi украiнського прапора й написом: «Вiрне серце твого сина я кладу тобi до нiг» з автографом на зворотному боцi. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте у душi однаково лишаюся вiдданим усiм тим принципам i думкам, якими жив на початку дев’яностих, коли вiдчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ або, якщо хочете, «бандерiвцем».



Отак стою я на кухнi, притулившись лобом до прохолодного скла, i за кiлька хвилин згадую цiлу епоху, цiлу добу тоi пiднесеноi хвилi нацiонального вiдродження, свiдком i безпосереднiм учасником якоi був, i стае менi так затишно та приемно, i дивлюсь я в ту листопадову нiч, i знаю цю нiч напам’ять. Я колишу ii, як мрiю, у своему серцi й у своiй душi.

Ось ти – Антiн Каштанський – корiнний киянин, а це означае – напiвукраiнець, на третину поляк, на чверть росiянин, на одну восьму скiф, гун, сармат та половець, о пiв на дев’яту космополiт, о десятiй завзятий нацiоналюга, о пiв на дванадцяту повертаешся з Будинку Актора додому. Ти йдеш мокрими, притрушеними жовтим листям вулицями, а навколо тебе вируючi неоновi корпускули свiтла рушають у дикий геометричний танок, блимаючи темними зiницями калюж, у якi ти намагаешся не вступити. Вони наче розчленовують тебе на двi тiнi. Лiхтарi виривають з мряки срiблястi конуси, i вiд iхнiх мацакiв тiнь твоя, що йде попереду, росте й росте, розчиняючись у мерехтливому блискучому асфальтi, а та, що наздоганяе, – бубнявiе чорнотою темних пiдвалiв i, врештi, теж обганяе тебе. Ти – повiльно крокуюча система осiннiх координат, крапка перехрещення двох дiагоналей мряки в латинськiй лiтерi V. Кронами дерев пробiгае вiтер, й зрiдка продзеленчить порожнiй акварiум трамвая. Перехожих нема. Вони ховаються там – за теплими вiкнами, у яких жеврiе свiтло й точиться дивне, вабливе життя. Ти любиш потайки зазирати в тi вiкна. Ось i тепер очi твоi нiби набувають чарiвноi здатностi просвiчувати цеглянi стiни будинкiв. А за ними – блищать у сервантах фарфоровi сервiзи i кришталевi, м’яко рухаються коти, негучно гудуть холодильники, висять килими, пихкають парою чайники, стоять на полицях книги, газети лежать на столах поруч iз кульками печива, сушки та карамелi, бурмоче телевiзор, блимаючи картинками якогось бездарного кiно часiв перебудови, в якому грають кацапськi кiнокумири Дмитро Харатьян, Тетяна Друбiч та Панкратов-Чорний. Звучить якась музика… Вiолончелi, скрипки, фагот. Музика вайлуватого туману… Люди вкладаються спати, бо завтра на роботу, позiхають, чухаються, роздивляються зморшки пiд очима та волосинки у носi, висолоплюють язики, роблять масаж шиi… Бузкова пiна днiв спадае… Сiрi, карi, зеленi, блакитнi, порожнi, злi, покiрнi, чорнi, байдужi, косi, втомленi, красивi, мутнi очi пiд повiками завмирають, склянiють, i сон трiпотить на кiнчиках вiй. Сон бродить листопадовим Киевом, зазирае в оселi, пестить i вгамовуе пристрастi. І ти – безнадiйний романтичний недобитку – йшов тiльки-но цiею листопадовою нiччю i знав, що на тебе чекае вечеря, а за стiною, поруч iз твоею маленькою запашною та лагiдною донечкою, спить мила i, в принципi, кохана дружина. І життя твое без оцих тихих листопадових ночей – колюче i непевне. І ти стоiш, припавши лобом до холодного скла, i знаеш, що за хвилину закипить чайник, ти завариш собi солодкого чаю з молоком, вип’еш повiльно й розважливо, насолоджуючись кожним ковтком, помиеш посуд, прибереш на столi, а потiм пiдеш вмиватися та чистити зуби. Потiм ти пройдешся квартирою, перевiриш, чи замкненi дверi, вимкнеш усюди свiтло й у рiдких променях вуличних лiхтарiв зайдеш до кiмнати, де вже сопуть твоi. Роздягнешся, повiсиш речi на спинку стiльця й навпомацки, вiдкинувши ковдру, станеш спершу на одне колiно, потiм завалишся набiк, пiдтягнеш до живота ноги й, пiдбивши рукою подушку, зручно вмостишся на нiй, накрившись ковдрою по самiсiнькi очi. Полежиш самотньо секунд тридцять чи й хвилину, а потiм обнiмеш дружину, притулившись до неi грудьми, i будеш вдихати свiжий аромат ii довгого волосся, цiлуватимеш ii голi худорлявi плечi, шию, покусуватимеш нiжну шкiру, гладитимеш рукою атласнi стегна. Ти весь запалишся, напружишся, наллешся кров’ю. Спочатку вона буде муркотiти, що хоче спати й що ти ii розбудив, й що вона втомилася й нiчого не хоче. Але то – пустi теревенi. Ти запалиш ii своiм бажанням, своею твердою впертiстю i потугою, зробиш ii тiло вологим, гнучким i податливим i вилiпиш з нього все, що пiдкаже тобi фантазiя. І ви – щасливi, дикi та гарячi – будете захлинатися у хвилях пристрастi, у тремтiннi жагучоi спраги, висотуючи одне з одного сили, молодiсть, молоко й трави, пшеницю й птахiв, сонце, рiки, пiвденнi гарячi вiтри, теплi червневi дощi, зоряне свiтло, i навколо вас вируватиме океан безмежжя, буруни Всесвiту, аж поки не зойкне пiдстрелена лебедиця i не загарчить в агонii вмираючий ведмiдь, з якого витiкае, мов життя, пульсуюча тисячоградусна плазма несамовитостi, бажання й любовi… І будуть хвилини забуття, i млявi руки топельцiв, з солодкого полону яких можна вибратися тiльки зусиллям волi, аби вмоститися зручнiше i, пестячи одне одного, вiдiйти у примарнi свiти сновидiнь. О! Кипить чайник.

Але чаю щось розхотiлося. Я згадав, що молока вдома немае, а чекати, поки окрiп вистигне, не дуже й треба. Натомiсть нестерпно захотiлося до дружини. Замiсть чаю мою вечерю довершують кiлька ковткiв води з-пiд крана. Я прибираю на столi, мию посуд… Мимохiть перевiряючи, чи добре замкненi дверi, кладу часопис «Четвер» у сумку, щоб почитати його завтра у метро та на репетицii. Чищу зуби i йду спати.




Роздiл другий

Історiя мого кохання


У темнiй кiмнатi царюе нiч. Майже посерединi кiмнати, притулившись до стiни, стоiть розкладна канапа. З одного боку спить дружина. Інший бiк порожнiй. Це мiй бiк. Це мое лiжко – човен моiх роздумiв, мрiй. Лихий терен боротьби зла iз добром, свiтла iз темрявою. В кiмнатi досить прохолодно. Я пiдходжу до батареi i навпомацки проводжу рукою по ii ребристiй поверхнi. Батарея ледь тепла. «Знову опалення вимкнули!» – лихим словом поминаю працiвникiв ЖЕКу, пiдходжу до лiжечка, де спить мое чарiвне дитятко, моя кохана маленька донечка, i щiльненько накриваю ii ковдрою. Потiм починаю роздягатися сам й у процесi цiеi справи навiть трохи замерзаю. Залiзши пiд ковдру, заклякаю пiд нею у позi «зародка», намагаючись зiгрiтися. Згадую, що в якiйсь телепрограмi я бачив, що у такiй позi мексиканськi iндiанцi ховали своiх покiйникiв.

І я один. Один в усьому свiтi, й нiхто з моiх близьких не пiдозрюе глибини моеi самотностi. Звичайний рефлексуючий украiнський iнтелiгент. Лежу й думаю приблизно таке: людина – нещасна самотня iстота, що понад усе боiться смертi, i все життя – це лише намагання втекти вiд цiеi iстини, створивши навколо iлюзiю родинного щастя, суспiльноi користi та творчоi дiяльностi. Сам на сам вiдповiдатиме кожен з нас перед Богом за дiяння своi на Страшному судi, i ця iстина в усiй повнотi свого змiсту лякае людину. Ну, зокрема мене – так точно! Наш мозок закодований на те, щоб повсякчасно створювати навколо людини iлюзiю того, що життя це зовсiм непогана рiч, одфiльтровуючи i залишаючи в пам’ятi моменти добрi й щасливi i притрушуючи попелом забуття страшнi й трагiчнi. Врятуватися вiд жаху смертi, захиститися вiд нього – це едине егоiстичне бажання людини, з якого постае все iнше: вiра, дружба, любов, мистецтво, сiм’я. І ти лежиш в самому початку новоi доби в холодному лiжку своеi сталiнськоi квартири на печерських пагорбах, а земля мчить у холодному, мертвому просторi, й протуберанцi супернових зiрок рвуться в чорне безмежжя Космосу, i навiть ти, дружино моя, що лежиш поруч i безмiрно кохаеш нашу донечку, е нiчим iншим нiж самозакоханою iстотою, бо так само, як i я, боiшся смертi й хочеш, щоб кров твоя i через сторiччя зустрiчала схiд сонця й мiсяця, бо очима нащадкiв своiх померлi вiчно матимуть зв’язок зi свiтом цим i через нащадкiв своiх можуть прожити бiльше вiд того жалюгiдного термiну, який вiдпущено людинi.

Всi ми боiмося смертi, бо вона едина об’ективна реальнiсть, з якою нам так чи iнакше колись доведеться зустрiчатися сам на сам. Вона чекае нас на перехрестях дорiг та автомагiстралях. Сумна та неохайна, наче хворий голуб, човгае вона своiми кiстяками по роздiловiй смузi, а крiзь неi мчать автомобiлi. Раптом стрiпнеться, розкине руки й ось – лежить людина в калюжi кровi, око телiпаеться на бiлiй мотузочцi нерва, зуби ощиренi, нежива рука вивернута за спину, й розiрваний черевик валяеться метрiв за тридцять. Смерть. Їi багато в лiкарнях. Вона сидить на пiдвiконнях тих вiкон, що свiтяться пiсля третьоi години ночi. Вона зовсiм суха й бiлява в нових мiкрорайонах i ледь зеленкувата в старих кварталах мiста. Заглядаючи нам в очi, повсякчас рахуе вона кожен подих, кожен стукiт серця, й пахне вiд неi землею i карболкою, тлiном, пилюгою, валiдолом, соляркою, червоними гвоздиками – нею пропахнув цiлий свiт.

Але я не хочу вмирати! У мене ще так багато справ на цiй землi! І нехай всi вони – iлюзiя! Я людина слабка й полохлива! Зрештою, я лише людина! І тому, рятуючись вiд самотностi й страху смертi, я випростовую уперед руки i притискаюся животом до теплоi спини дружини, що спить поруч. Вона пахне морем. Я вдихаю ii запах, i згадуеться менi одна iсторiя, яку я мушу розповiсти, бо без цього мiй роман буду неповноцiнним.



Наприкiнцi вiсiмдесятих повернувся я з армii i вiдразу вiдновився на другий курс Киiвського театрального iнституту iменi Карпенка-Карого. Вчилася зi мною на курсi феерична, струнка та кароока дiвчина з Одеси на iм’я Іванна. Виплекана сонцем пiвдня i теплим лагiдним морем, мала вона вдачу веселу, грайливу й нагадувала менi срiблясту рибку, що плещеться в прозорих та повних свiтла морських хвилях. Як i всi студенти з iнших мiст, жила вона в гуртожитку, й вилися навколо неi непевнi чутки про ii зв’язок з мiсцевим аксакалом Колею Братущаком, який буцiм уже дав iй «путiвку у життя» або, висловлюючись медичними термiнами, просто дефлорував. Проте чутки чутками, а на нашому курсi, не дивлячись на те, що охочих погуляти з Іванною було вдосталь, реальноi кандидатури на це право так i не знайшлося. За межами iнституту Іванна вела життя замкнене, принаймнi для мене.

Не можу з абсолютною вiрогiднiстю констатувати мiж нами факт так званоi любовi з першого погляду, проте з певнiстю можу стверджувати, що, побачивши одне одного вперше, пробiгла мiж нами якась тривожно-манка блискавка, й неясне почуття чи то тривоги, чи то захвату вiдчули нашi тiла й душi. Але оскiльки (як з часом з’ясувалося) обое ми були незайманими, то тривалий час бокували одне вiд одного, i не стiльки через розбiжностi темпераментiв, скiльки через бажання застерегти себе вiд чогось незрозумiлого, але вже точно невiдомого та тривожного, що мало увiрватися в наше життя при ближчому контактi.

«Почуття пригноблене – отрутою стае», – сказав, як вiдрiзав, свого часу татусько Фрейд. А й молодець, бо справдi, iз плином часу все бiльше й бiльше уваги придiляв я у своiх думках Іваннi.

Нарештi настала пора з’ясувати все. І от як це сталося. Упадав за нею мiй спiвкурсник i, можна сказати, товариш Саша Інгул (тут увага!!! – бо про Сашу Інгула я потiм ще розповiм окремо). Так от, хоч i гуляли вони з моею Іванною вечорами, однак нiчого серйознiшого, окрiм пари-трiйки поцiлункiв при прощаннi, у них не було. Я ставився до цього з удаваним спокоем, оскiльки за природою своею нiколи не належав до пiдроздiлу сексуальних агресорiв i за складом душi був юнаком скорiше замрiяним, анiж послiдовним у своi любовних пригодах.

Того вечора пiсля лекцiй (була субота) ми практично всiм курсом у повному складi попензлювали у гуртожиток вiдзначати день народження когось з наших. Заходили по дорозi в магазини, закуповували якусь недорiкувату ще радянську провiзiю, яка куцо так лежала на величезних, майже порожнiх прилавках. Одним словом, мандрували гамiрною зграею вулицями осiннього Киева. Опале листя каштанiв шурхотiло пiд ногами, здоровезнi тополi та клени спiвали небу своiх останнiх серенад, i настрiй був якийсь непевний – чи то веселий, чи то сумний, дiдько його розбере цей настрiй студентiв-другокурсникiв театрального iнституту. І раптом – гульк, виринае поруч зi мною писок Танi Дулярчук, однiеi з подруг Іванни, й губи ii пухкi та хтивi (вона до мене теж клинцi пiдбивала) з залишками перламутровоi помади, якi гаряче нашiптують менi у вухо приблизно таке: «Ну, невже ти не бачиш, дурнику, що Іванка закохана в тебе до безтями. Вона, глупа, й бровою не поведе, оком не клiпне… отакий характер iдiотський, горда, бач! Проте вчора в розмовi, тебе згадуючи, ледь не розрюмсалася, гадаючи, що ти до неi геть байдужий. Каштанський, не будь iдiотом, пiдiйди до людини, скажи пару слiв лагiдних, i вона – твоя! Ось ключ вiд моеi кiмнати. Ми з Наташкою (спiвмешканкою) будемо ночувати не в гуртожитку. Скористайся ним правильно!». Тицьнувши менi у долоню ключа, Тетяна вiдвалила, а я вiд ii слiв буквально остовпiв i закляк на мiсцi.

Мчали кудись автiвки, повз пройшла бабуся з онучком, знялися в небо голуби на протилежному боцi Львiвськоi площi, звiдкiлясь лунала канонада вiдбiйного молотка, вiйнув вiтер, зiрвавши з каштанiв жмутки посохлого, як тютюновий лист, зiлля, хтось з наших вдало жартував з приводу виставлених у вiтринi «синiх птахiв» (читай: радянських бiгових курчат), а я стояв наче сомнамбула, ошелешений словами Дулярчучки. Оце так поворот!

У той же ж вечiр у гуртожитку ми з Іванною вже танцювали упритул, i гепнутися менi на пiдлозi, якщо я не бачив у ii очах щастя. Усамiтнившись близько другоi ночi на балкончику дев’ятого поверху, з якого вистрибнув уже не один студент-самогубця, ми цiлувалися до нестями, i я, закравшись рукою пiд ii светр, вiдчув у своiй долонi маленькi та пружнi груди iз набубнявiлим, наче вишня, соском. Застiбка-блискавка на моiх джинсах випиналася, як гори Аппалачi, i я торкався ii стегон цим згустком хтивоi плотi, а вона дихала жарко й пристрасно, в’ючись руками по моiй спинi.

– Пiшли до Дулярчучки, – нарештi гаряче прошепотiв я iй у вухо й видобув iз кишенi заповiтного ключа.

– Добре, – зголосилася вона майже миттево, – ти iди, а я прийду за п’ять хвилин.

Що вона робила за умовних «п’ять» хвилин, якi насправдi вилилися у хвилин п’ятнадцять-двадцять, я не знаю. Можливо, слiдуючи якомусь старовинному обряду, пiшла прощатися з подругами чи читати молитву про безболiсну дефлорацiю, чи, можливо, причина бiльш банальна – ковтнути протизаплiднi пiгулки (згiдно з порадами бувалих подруг) чи просто прийняти душ? Зате вже знаю точно, що робив я…

Даремно гаяти час i зайвий раз описувати пересiчне студентське помешкання не буду. Краще, нiж це зробив Андрухович у своiй «Московiадi», вже не зроблю, тому так – кiлька доповнень, бо кiмната все ж належала дiвчатам. Плакат Орнелли Мутi збоку шафи одразу впадае в очi, кiлька навiсних полиць, геть забитих не тiльки книжками та всохлими квiтами, але й якимись брязкальцями, жменями дешевоi бiжутерii, мiнi-фiгурками янголiв, лялечок, котiв-песикiв та iншоi побутовоi сволочi. Фiранки! Досить красивi, прозорi, можливо, навiть iмпортнi. Чистий посуд (у гуртожитку це дивина!). «Мабуть, спецiально все помили, бо знали, що ми навiдаемося!» – промайнула менi думка. Ну, i нарештi (що мене вкрай здивувало), повноцiнне двоспальне лiжко, зрихтоване таким чином: два панцерних лiжка присувають одне до одного, устеляють великим листом фанери, на них кидають два матраци, накривають усе широкою ковдрою, а вже поверх неi стелять простирадло, формуючи наше, так би мовити, «любовне одро».

Присiвши на його краечок, я глибоко зiтхнув i вiдчув себе трошки нiяково, адже, не знаючи насправдi, що Іванна так само, як i я, незаймана, у своiй уявi малював ii як досвiдчену i хтиву ласунку. Принаймнi з чоловiками вона поводилася незалежно i впевнено, що давало менi привiд так думати. В той час як я… А от зi мною справи дiйсно були кепськi. Окрiм, як кажуть у свiтських колах, «вуличноi освiти» у сексуальному питаннi я нiчого не знав. Недолугi вiдомостi про секс з радянських фiльмiв, кастрованих цензурою, що, на свiй розсуд, вирiзала з кiноплiвки еротичнi сцени, аби поштучно продавати тi кадри, типу лагiдне порно по карбованцю штука, впевненостi менi не додавали. Прочитанi медичнi книжки про фiзiологiю жiнок та чоловiкiв зi страшними картинками жiночоi пiхви та чоловiчого члена скорiше нагадували iнструкцii з громадянськоi оборони та навiвали думки про ядерний вибух, анiж сприяли пробудженню любовних почуттiв. Свiтова лiтература в радянському перекладi еротичнi сцени теж не вiтала. Ну, де ж, дiдько забирай, отримати той сексуальний досвiд, адже, як заявила одна глядачка на прямому телемосту мiж Вашингтоном та Москвою у програмi Познера, «В СССР – секса нет!». А от i нi, сука, е!!! Вiрнiше, мае бути!

Залишившись сам на сам зi своiми страхами у чеканнi на Іванну, я потроху впадав у вiдчай i, як вiдповiдальний студент театрального iнституту, згадував шекспiрiвських Ромео i Джульетту, у яких, судячи з опису класика, все вийшло з першого разу. Проте надiя на Шекспiра у моему випадку – невелика втiха. Не знаю, як там за шекспiрiвських часiв, але за часiв розпаду Радянського Союзу – два цнотливця у лiжку – це дiйсно трагедiя, куди там Ромео i Джульеттi! Навiть у собак, пардон (на що вже природнi тварi, у яких головуе iнстинкт i нема усiляких там iнтелiгентських рефлексiй), й у тих першого разу без iнструктора не завжди все виходить!

Словом, страх – цупкий i чорний, страх, що паралiзував волю й почуття, схожий на раковi метастази, розпускав у моему тiлi й душi своi слизькi щупальця. Чесно зiзнаюся, менi навiть захотiлося втекти, i едине, що зупинило мене вiд цього ганебного вчинку, – книжка Джека Лондона на полицi. Я згадав його кращi оповiдання з циклу «Смок та Малий», i менi стало соромно, адже Джек Лондон був, е i лишаеться одним з найулюбленiших моiх письменникiв.

Замiсть сидiти на лiжку я почав дiяти. Рвучко встав i почав ходити кiмнатою, намагаючись вгамувати напад липкого вiдчаю. Чомусь пригадалася мудрiсть якогось фiлософа, що проголошувала: для повноi перемоги диявола потрiбно лише одне – щоб гарнi люди нiчого не робили. Я вважав себе гарною людиною, а тому робив дихальну гiмнастику, намагався думати про щось гарне, вiдсмикнувши фiранку, визирав надвiр, де, не дивлячись на пiзнiй час, юрмилася купка студентiв-старшокурсникiв. Але нiчого не допомагало. Хвилини тяглися нескiнченно, а страх, хоч i ущухнув трохи, але забився кудись у глибину кишок i в будь-яку мить був готовий атакувати знову.

Проте i я боронився, як мiг. Замiсть плутатися у шмаркачках, я почав вибудовувати модель власноi поведiнки. Почну вiдразу з поцiлункiв! – вирiшив я досить доречно, згадавши свiй набубнявiлий тюльпан у той момент, коли ми нещодавно цiлувалися на балкончику, потiм пiдведу до лiжка i, цiлуючи, повiльно почну ii роздягати. Роздягнувши ж, почну цiлувати груди, бо в усiх довiдниках говориться про те, що груди – одна з основних ерогенних жiночих зон. Потiм, уже роздягнувши ii остаточно, повалю на лiжко й почну стимулювати, як його… Ну як його?! Ага, згадав! Клiтор! «…Перед тим змастивши пальцi слиною чи гiгiенiчним кремом», – вигулькнула враз якась дебiльна цитата з довiдника про статевi вiдносини. Але б знати, де знаходиться той клятий клiтор!!! «Клятий клiтор!» – вигукнув я спересердя вголос i, не зважаючи на майже шоковий стан, оцiнив про себе милозвучнiсть цього словосполучення «клятий клiтор». Наслинивши пальцi й упевнившись в тому, що слина в ротi таки ще е, я витер ii об лiжко i продовжив моделювати свою еротичну поведiнку далi. І якщо з поцiлунками i стимуляцiею жiночих ерогенних зон у мене хоч якось складалося, то з подальшими дiями бачився менi цiлковитий капець. Адже далi треба було пускати у бiй, так би мовити, важку артилерiю. А от цього у мене в наявностi насправдi i не було. Мiй такий палкий та твердий тюльпанчик вiд страху та непевностi заховався десь у животi, i я, помацавши там, де вiн зовсiм недавно гордовито бубнявiв, знайшов тiльки геть безвiльну м’якiсть. Тобто я не мав анi краплини впевненостi у тому, що в потрiбний момент вiн у мене виявиться ерегованим настiльки, щоб провести теургiчний акт проникнення в святая святих.

Проте в коридорi почулося грюкання зовнiшнiх дверей, кроки… І то були ii кроки. Вирiшивши дiяти за планом, я кинувся назустрiч моiй Суламiфi i, наче андалузький бик, що кидаеться на тореадора, затулив iй рота смертельним поцiлунком. Вона аж зойкнула, бо стовiдсотково не чекала такоi спритi вiд свого коханого. В якомусь греко-римському стилi я довiв налякану партнерку до лiжка i единим кидком через стегно опустив ii на матрац. «Треба вимкнути свiтло!» – наскоро прошепотiла Іванка, коли пiд час кидка моi вуста на мить вiдiрвалися вiд ii нижньоi щелепи. Думка була слушна, i я пiвником молодим стрибнув до вимикача i запустив у кiмнату рiдке свiтло вуличних лiхтарiв, у якому i минали всi подальшi дii. Потiм я знову повернувся до своеi коханоi, яка зустрiчала свого палкого цуцика у дивний спосiб, а саме: розшнуровувала чоботи. Цей безневинний жест, що теж свiдчив скорiше про ii розгубленiсть, я у своему любовному маревi розцiнив як найвульгарнiше пiдтвердження жiночоi хтивостi, що волiе якнайшвидше вдовольнити своi плотськi iнстинкти. «Зажди, я сам», – якомога еротичнiше проказав я iз пересохлим вiд жаху горлом i заповзято почав борюкатися iз шнурками, видираючи у долi час для роздумiв про те, що ж робити далi. Знявши з Іванни чобiтки, я провiв рукою по нозi i заповз пiд коротеньку спiдницю, пестячи ii стегна.

Потiм все було приблизно так, як я собi намудрував. У кiлька прийомiв роздягнувши дiвчину (вона, до речi, менi в цьому дуже делiкатно й нiжно допомагала), я нарештi дiстався до того пункту намiченоi програми, який називався «стимуляцiя ерогенних зон». Висолопивши язика, я зашерхлим вiд зневоднення м’язом облизував ii тугi дiвочi груди i паралельно десь щось намагався стимулювати у зонi паху, з жахом констатуючи абсолютну вiдсутнiсть будь-яких тектонiчних зрушень у зонi мого зiв’ялого тюльпана. Іванна ж, певне, менi теж пiдiгрувала, iмiтуючи пристрасну насолоду. «А може, iй дiйсно подобаеться те, що я з нею проробляю?» – майнула головою думка, i раптом менi стало якось легко. Зараз, аналiзуючи той момент, я думаю, що просто фiзично втомився вiд страху поразки. Тобто мiй страх сам себе перетравив. І дiйсно, сталося диво! Їi делiкатнi зойки й волога, яку я раптом вiдчув на своiй долонi, викликали й у менi приплив теплоi хвилi. Тюльпан ворухнувся i почав оживати.

Скидаючи з себе джинси й майку, я навiть щось шепотiв на кшталт супергероiв iз фiльмiв (дойчепорно ми тодi не знали): «Я зараз, кохана…» чи «Я тебе кохаю…». А вона, сприймаючи моi слова за чисту монету, обхопила мою шию руками i, приклавшись до вуст, теж щось шепотiла.

Скинувши майталеси й упевнившись, що тюльпан мiй розцвiв досить пишно, я вирiшив, не гаючи часу, скористатися нагодою i провести рiшучу та наглу атаку на ii принади. Це мене, зрештою, i погубило.

Не втрапивши у цiль з першого разу, я наштовхнувся тюльпаном на цупкi паростi винограду i вперся тривожною плоттю у щось тверде. Тикнувся ще раз, i знову мимо! Я вiдчував, як напружилося й виструнчилося усе ii тiло вiд моiх рухiв. Гех, якби ж я мав досвiд у цiй справi! Але все зiйшло нанiвець i покотилося пiд укiс. Вiд невдалоi спроби тюльпан мiй рiзко почав здуватися, i такий знайомий цупкий страх невдачi знову охопив усе ество. Стискаючи в руках зморщену морквину-каротельку, я вiдчував себе П’ятачком з радянського мультфiльму про Вiннi-Пуха. Питання: «А де подiлася моя повiтряна кулька? І звiдки взялася ця недолуга ганчiрочка?» – було бiльш нiж доречним. З вiдчаю я намагався повторити спроби вже зовсiм зiв’ялою квiткою, втiхи в тому було зовсiм мало.

– Певне, я сьогоднi забагато випив, – осоружним для самого себе тоном проказав я нарештi.

– Так, певне, – вiдповiла вона, й, на диво, у ii голосi я не почув бодай краплини iронii.

Потiм ми ще довго цiлувалися, лежачи у лiжку абсолютно голi, i я навiть, потайки вiд Іванни, зробив декiлька спроб трохи помастурбувати, аби вiдновити ерекцiю, але намарно.

– Давай спати, – врештi сказала вона, i знову в ii голосi я не почув анi iронii, анi докору. Скорiше у ньому було спiвчуття i розумiння, i я був вдячний iй за це.

Було близько четвертоi. На письмовому столi бiля вiкна стояв маленький круглий будильник i вiдразливо цокотiв. Складалося враження, буцiм у кiмнатi повно тлустих рудих мурах i вони своiми цупкими, колючими лапками шурхотять по стелi й стiнах. Лежачи на боцi з вiдкритими очима i вiдчуваючи животом i стегнами теплу спину Іванни, яка вже встигла натягнути на себе майку i трусики, я витрiщався в стелю i думав: «А може, це i на краще, що у нас нiчого не вийшло? Може, це Бог спасае мене вiд скверни плотських утiх? Може, я один з тих ста сорока чотирьох тисяч праведникiв, про яких йдеться у «Одкровеннi Іоанна Богослова» i про яких пророк Апокалiпсису каже: «Це тi, що не осквернилися жiнками, бо вони чистi, це тi, що йдуть за Агнцем, куди б вiн не пiшов. Вони викупленi серед людей, як первiстки Бога i Агнця. І у вустах iхнiх немае лукавства, бо вони непорочнi перед престолом Божим».

І раптом так менi стало спокiйно й затишно i легко на душi. Й Іванна, що лежала поруч, вже не викликала у мене думок про мою поразку й чоловiче почуття приниження. Роздивляючись ii дiвоче, трохи вуглувате плече, я навiть посмiхнувся, згадавши всi тi муки, якi вона перенесла зi мною годину тому. Подавшись обличчям уперед, я торкнувся ii плеча своiми губами i вдихнув теплий аромат ii дiвочого тiла. Вона пахла морем. Запах ii був свiжий i молодий. Свiтле на кiнчиках волосся ii, що зберiгало на собi слiди жаркого лiтнього сонця, тендiтними пасками розкидалося по подушцi. В хиткому свiтлi лiхтарiв, що долинало з вулицi, я бачив мочку ii вуха й шматочок шиi. Вивiльнивши руку, я нiжно торкнувся ii голови, провiв по нiй рукою. Менi нестерпно хотiлося, щоб ця маленька весела дiвчинка знайшла свое щастя, i я вiдчував до неi справжню нiжнiсть i любов, i, можливо, саме тодi я зрозумiв, що кохання без любовi не бувае, що просто фiзичне злягання – це щось тваринне й потворне. Можливо, саме тiеi ночi я по-справжньому зрозумiв, що кохання починаеться з вдячностi й нiжностi. А все те, що показують у кiно, пишуть книжки та iнструкцii, цiлковита маячня. Кожен сам мае знайти свiй рецепт кохання. І я його, здаеться, знайшов. Притиснувшись до Іванки щiльнiше, я вiдчув, як у низу живота наливаеться тепер уже не хтивiстю, а любов’ю квiтка мого кохання. І тепер уже не я сам, а сама любов вела мене у чарiвний свiт першого сексуального досвiду!



Як i чотири роки тому, я знову цiлую ii у плече i вона прокидаеться. Тiльки на нiй нема тепер бiлоi майки, а поруч у дитячiй колисцi лежить наша пiвторарiчна донечка!

– О, ти вже повернувся? – лагiдним шепотом озиваеться моя дружина.

– Так, я вже десь годину вдома…

– А ми раненько сьогоднi лягли. Софiйка щось покашлювала, так я ii напоiла гарячим молоком з медом i вклала спати, а сама ще годинку почитала та й задрiмала собi. Гарно було в Будинку Актора?

– Ще б пак! Я у захватi! Батареi вiдключили, ти знаеш?

– Нi. Ще двi години тому були теплi!

– А зараз майже холоднi. Та не хвилюйся, я Софiйку прикрив ковдрою.

– От бiда, ну скiльки ж можна проводити цi плановi ремонти?

– Так що ж ти хочеш? Будинок старий…

– Як там у театрi?

– Нормально (iдiотське слово, терпiти його не можу). Завтра вiдбудеться читка «Ревiзора», сьогоднi вивiсили розподiл ролей.

– Знову ти отримав якийсь епiзод?

– А то як же ж iнакше, ти знаеш, як Зарiзович мене «любить». Гратиму трактирного слугу.

– Ну, то нiчого, треба перетерпiти, може, воно якось там нормалiзуеться… Ти картоплю з’iв?

– Угу. Смачна. Дякую.

– А помiдорчик узяв?

– Угу.

– Ложкою?

– Ну так, ложкою… – кажу я пiсля нетривкоi паузи.

Вона повертаеться до мене, закидае мою руку собi пiд голову, цiлуе мене в плече i кладе голову на груди. В темнiй кiмнатi продовжуе звучати тихий джаз ii голосу:

– Я тебе дуже прошу: прокинься завтра ранiше, сходи по молоко. Сам знаеш, що доведеться десь годину в черзi простояти. Бочку привозять о шостiй, а зазвичай о дев’ятiй молоко закiнчуеться. То ти пiв на восьму встань, я дуже тебе прошу, бо там лишилося молока тiльки Софiйцi на кашу, та вiзьми вiдразу два слоiки, щоб днiв на три вистачило. Ти схуд! Тобi треба почати знову качатися. Пам’ятаеш, яким ти був, коли ми тiльки почали зустрiчатися? Ну, коли ти з армii повернувся?

– Угу!

– Я прямо вся завмирала, коли притулялася до твоiх грудей. Ти мене любиш?

– Так. Дуже сильно!

– То обнiми мене сильно-сильно, щоб аж кiсточки затрiщали…

З усiеi сили я стискаю ii в своiх обiймах, i долонi моi зустрiчаються з ii молодою грацiозною спиною, щоки з нiжнiстю шкiри, вуста з вустами, i зрештою, все трапляеться так, як я собi i надумав ще там на кухнi.

А потiм, втомленi i щасливi, ми лежимо, вiдкинувшись навзнак, i я, роздивляючись в хиткому нiчному свiтлi ii профiль, думаю собi: «Про що вона там собi думае? Що за думки блукають у неi там в головi, ось пiд тими ручаями темного довгого волосся? Рiдна, нiжна, кохана… Ти така близька i водночас така далека вiд мене, навiть в цей час, коли ми лежимо з тобою поруч у нашому лiжку пiсля нападу шаленого кохання. Дiонiсiй i Вакх заслiплюють нам очi п’янким напоем любовi, i ми, вбираючи, вдихаючи, всотуючи одне одного, спопеляемо свою пристрасть у любовному танцi. Одвiчнi Адам i Єва, спокушенi змiем, лежимо на своiх лiжках, i десь поруч в’еться прадавнiй спогад про той першорiдний грiх, i ти вже не знаеш, що то наше кохання – чи справжне щастя, чи пiдступне покарання за непослух до Божих заповiдей? Тук-тук… дрiботить по пiдвiконню нiчний листопадовий дощ… І немае вiдповiдi на цi питання, i не буде нiколи…

– Щось менi печiя дошкуляе, – кажу я.

– Певне, переiв, – турботливо озиваеться дружина.

– Пiду соди ковтну!

Я намацую босими ногами капцi дружини (своiх я не маю, бо зазвичай ходжу по квартирi босонiж, але зараз пiдлога вистигла) i, наче кiзочка, постукуючи гумовими п’ятками по старому паркету, iду голий навшпиньки на кухню.




Роздiл третiй

Розмова по сутi


На мiй впевнений рух кран вiдповiдае коротенькою цiвкою води, яка закiнчуеться суббаритональним бурмотiнням старого маразматика. Зима скоро. Птахи вiдлетiли у вирiй. Жаби впали у сплячку. А десь пiдi мною у мокрому пiдвалi парочка сантехнiкiв-паранормалус зосереджено сопе i матюкаеться, проводячи сезоннi сантехнiчно-опалювально-профiлактичнi роботи. Горобина уродила добре. Покрова була холодна. І дзеленчать гайковi ключi в гучних просторах вiльгих пiдвалiв, i сiче на вулицi дощик, i плачуть рiдкими слiзьми водогiннi крани, i гуде вiтер у димарях. Зима скоро. Доведеться розводити соду теплою водою з чайника. А я це не люблю. Волiю два в одному. Сода з холодною водою з-пiд крана справляе кращий ефект на мою печiю.

Вода з чайника виявляеться не такою вже й теплою, як менi здавалося. Глянувши на годинника, я бачу, що стрiлки на ньому показують десять хвилин на другу, i вода вже встигла вистигнути. Розводжу соду в синiй чашцi з золотим вiнчиком – малiй частинi того спадку, що залишила менi бабуся, i, дивлячись у темне вiкно, п’ю маленькими ковтками, вiдчуваючи, як кислота у моему шлунку розкладаеться на воду, вуглекислий газ i якiсь там солi. І в той же ж час у вiкнi на чорному тлi ночi проявляеться на склi силует голоi людини, пiдсвiченоi з-за потилицi люстрою, що так само, як i я, стоiть i щось п’е з синьоi з золотим обiдком чашки. Я вдивляюся в очi тiеi людини i, щоб краще побачити те, що ховаеться в iхнiй глибинi, роблю два кроки в напрямку вiкна. Тепер ми стоiмо майже впритул i дивимося одне одному в очi.

– Ти хто? – питаю я у того, що у вiкнi.

– Я – це ти! – вiдповiдае вiн.

– Ну, i що тобi треба?

– Хочу з тобою поговорити начистоту.

– Про що?

– Про те, хто ти i що ти.

– А хто ти такий, щоб зi мною про це розмовляти?

– Я твоя Суть.

Отаке! Звiсно, якби цю сцену побачив хтось збоку, то у нього склалося б банальне враження, що голий чолов’яга рокiв двадцяти п’яти стоiть бiля вiкна, пильно вдивляючись у власне вiдображення. Стоiть собi й мовчить. Проте це тiльки пересiчному спостерiгачевi здаеться, що вiн просто мовчить. Насправдi мiж чоловiком i його зображенням у тi хвилини вiдбувалася досить напружена бесiда.

– Ти хто? – питае мене моя Суть.

– Ну як це хто? – досить обурено знизую плечима. – Я, Антiн Каштанський, артист Великого Державного Театру…

– Стiй, стiй, стiй! – зупиняе мене Суть. – От з цього мiсця давай детальнiше. Ти сказав: «Артист»?

– Ну, так!

– Тобто ти чiтко впевнений, що твое земне призначення – це акторська кар’ера?

– Ну не те, щоб був у цьому абсолютно впевнений… Просто в моему життi склалося так, що я свого часу завалив iспити до бiофаку, бо хотiв бути гiдробiологом, i мусiв скористатися пропозицiею батька допомогти менi вступити до театрального iнституту.

– Тобто ти не з власноi волi пiшов у артисти?

– А менi, чесно кажучи, байдуже було, куди йти, аби рiк не втрачати. Тим бiльше що у театральному пiдiбралася гарна компанiя. Дiвчата, хлопцi, гiтара, легкий алкоголь… Вчився я так собi й особливими акторськими здiбностями не вирiзнявся.

– Тобто займав чуже мiсце? Адже ж ти знаеш, скiльки людей марять театральним iнститутом?

– Та нiчийого мiсця я не займав! Єдине, в чому допомiг батько, – це вiдпрацювати монолог, вiрш, байку, а iспити я вже складав сам i, певне, справдi сподобався приймальнiй комiсii.

– А чому ж тодi погано вчився?

– Ну, так… молодiсть, те та се… – белькочу я непевно. – Це вже потiм, коли я служив у армii, у ансамблi пiснi й танцю в Нiмеччинi, я зрозумiв одну важливу рiч, що «професiоналiв на тумбочку не ставлять i гiвно вигрiбати не посилають». Поясню: були у нас в ансамблi такi собi «особливi» солдати – музиканти й спiваки з консерваторською освiтою, так iх на вранiшню зарядку взимку не виганяли, бо у них, бач, голосники й пальцi, а через фiзичнi вправи на морозi iм на концертах важко на скрипочцi грати чи верхнi ноти брати. Їх i в наряд по кухнi не ставили, посуд у гарячiй водi мити, бо знов-таки – пальцi. Балетних на тумбочку не ставили, бо в них – ноги! Їм навiть у капцях по ансамблю дозволяли гуляти! Одним словом, за все вiддувалися ми – купка напiвфахiвцiв – хто з театральних, а хто з художнiх вишiв. Ми й пiдлогу мили, й наряди по кухнi вiдбували, i вже згадане гiвно з каналiзацii вигрiбали, як вона забивалася. Отож, повернувшись з армii, я вперто взявся за навчання, бо не хотiв, щоб мене по життю «на тумбочку ставили», i без зайвоi пихи скажу, що був одним з кращих на курсi, тому мене вiдразу пiсля iнституту до одного з провiдних театрiв краiни i взяли!

– Ну, добре, – озиваеться моя Суть, – не прозвучало чiткоi вiдповiдi на питання: в чому твое покликання?

– Ну, може, i в акторствi… – знову знизую я плечима.

– Нi, ти просто зараз маеш мене послухати й спробувати зрозумiти одну дуже важливу рiч. Вiд самого народження кожнiй людинi даеться сакральне знання про ii призначення на цiй землi. А вже потiм це знання замулюеться рiзним там вихованням, забобонами, соцiальними штампами, суспiльними клiше, iнформацiйним брудом чи, як у твоему випадку, нереалiзованими амбiцiями батькiв. Але все те маячня, тому що вiдповiдь на, здавалося б, сакральне питання «В чому сутнiсть людського життя?» дуже проста: «Знайти свое земне призначення!». Озирнись навколо i побачиш тисячi, мiльйони нещасних людей, що блукають землею, не знаючи, як дати собi раду. І тiльки деiнде вигулькне щасливе обличчя. А як до нього пiдiйдеш i спитаеш: «А чого ти такий щасливий?», то вiн тобi i вiдкаже: «Бо я на своему мiсцi». Увесь цей безлад земний, увесь хаос тiльки через те, що люди переважно удають, нiби вони на своему мiстi. Але «удавати» i «бути» – речi несумiснi, як генiй i злочинство. Тому-то й у свiтi так багато людей-«пiдробок». Бо вiн тобi в очi каже: «Я мiнiстр». Та який же ж ти мiнiстр, коли ти кравець звичайний чи агроном? Чи «Я президент!» Та який же ж ти президент, коли Бог тебе поставив до станка деталi вирiзати, i робиш ти тi деталi краще за всiх у свiтi? Бо воно ж якось не тее… картоплю вирощувати чи на заводi працювати! От i пруться хто куди, множачи безлад, хаос i безвихiдь. Бо воно ж, звичайно, важко самого себе в собi вiдшукати, але ще важче змиритися з тим, що ти насправдi не таке вже велике цабе, як сам собi здаешся. Отож i сидять справжнi пасiонарii на задвiрках, а усiляка нагла наволоч на iхне мiсце мiтить. Тому i нема порядку на землi, нема гармонii. Так що ти, друже мiй, аби не множити сонми слуг диявольських, мусиш менi хоч-не-хоч вiдповiсти на питання: Хто ти е? В чому твоя Суть i земне призначення? А я тобi в цьому допоможу. Давай пiдемо вiд початку… Питання поставлю в iнший спосiб: якщо ти не певен у своi акторськiй вдачi, то ким би ти був, якби не був актором?

– Ну-у-у, ранiше, я вже про це казав, в юностi я хотiв бути гiдробiологом, але зараз я бачу, що то романтичнi мрii. Нинi ж з певною долею вiрогiдностi можу сказати, що хотiв би бути письменником…

– Ну, це вже близько до правди, – погоджуеться моя Суть, i менi трошки вiдлягае вiд серця.

– Так, майже весь вiльний час щось пишу, занотовую, от вже двi одноактнi п’еси маю, вiршi там, задуми… – розвиваю я свiй успiх у цьому напрямку.

– Ну, я це знаю, знаю… – озиваеться до мене Суть. – А навiщо ти хочеш стати письменником? Тiльки чесно вiдповiдай!

– Ну так тее… Щоб бути вiльним i жити чесно!

– Не бреши!

– Щоб пiзнати самого себе…

– Не бреши!

– Щоб… щоб… стати вiдомим, популярним багатим i незалежним, – нарештi вихекую з себе остаточне признання i, нiби виправдовуючись, додаю: – Щоб жити, залишившись у пам’ятi нащадкiв!

– От молодець! – нахвалюе мене моя ж Суть. – Але ж, погодься, як важко навiть самому собi говорити правду! Це чи не найважча рiч у свiтi – зiзнаватися самому собi у своiх найглибиннiших, найпотаемнiших бажаннях, що керують твоiм життям. Проте не менш важливо робити з того усього висновки!

– Якi висновки? – питаю з легким обуренням у голосi.

– Ну, якщо хочеш бути письменником, то i будь ним! – резюмуе Суть. – Але якого дiдька ти робиш у театрi?

– О! Я, до речi, сам замислювався вже неодноразово над цим питанням, – вiдказую я, ствердно хитаючи головою. – Але ж професiю набуто, робота е, грошi якiсь заробляю…

– Тисячi мiльйонiв разiв людство чуло цi недолугi слова!!! – раптом патетично вигукуе моя Суть i нiби починае когось мавпувати: – «Я йду не своiм шляхом, бо мене щось примусило!»; «Я не виконую свое земне призначення, бо якось так склалося!»; «Я не роблю те, до чого закликае мене Бог, бо обставини сильнiшi за нас!». Все це тупiсть i маячня! Все це порожнi балачки й вiдговори слабких людей! А ти ж не слабкий?

– Нi, я не слабкий!

– Ти ж не безхребетний?

– Нi, я не безхребетний!

– Ти ж могутнiй, величний i боездатний!

– Так, я могутнiй, величний i боездатний! – І я вже ледь не луплю себе кулаком у груди.

– І ти кидаеш театр! Тим бiльше той театр, у якому працюеш!

– І я кидаю театр, у якому я працюю! – з пафосом погоджуюся iз власною сутнiстю.

– І стаеш на свiй справжнiй шлях! Шлях письменника й пасiонарiя молодоi нацii!

– Письменника й пасiонарiя молодоi нацii!

– Ну от, нарештi, ми й порозумiлися! – видихае моя Суть. – Запам’ятай: нiякий ти не артист! Бо артист, то людина пiдневiльна, залежна й продажна. Ти – митець! І маеш стати незалежним. Будь письменником, художником, спiваком, але завжди роби те, що ллеться з твого серця, а не те, до чого примушують тебе обставини. Якщо вiдчуваеш, що життя обплутуе тебе, що обставини звужують твiй життевий простiр i заважають вiльно творити, – рви все геть i тiкай простовiч. А головне – не бiйся. Бог все бачить, i вiн тобi допоможе! – отак проказувала до мене моя Суть. – А тепер лишаеться едине – покаятися в усiх грiхах i ступити на новий, призначений тiльки тобi шлях…

– І це ще не все? – питаю я налякано, бо чесно гадав, що наша розмова добiгае кiнця.

– Звичайно, не все, – вiдповiдае Суть, – без сповiдi далi не можна. Треба всi грiхи залишити у минулому…

– Добре, – схиляю покiрно голову пiд умовний омофор моеi власноi Сутi i на деякий час заклякаю у роздумах, з чого краще розпочати каяття.

Було у мене наразi одне дуже важливе питання, у якому я в першу чергу хотiв покаятися, але вирiшив його вiдкласти на потiм i розпочав свою спокутну бесiду з рiзних дрiбниць. Згадав власний гнiв, брехню, поодинокi i нечисленнi випадки мастурбацii, лiнощi, раптовi приступи зневiри, словоблуддя, марнославства, пияцтва, побутовоi невiдповiдальностi, але добратися до сутi найважливiшого питання менi так i не вистачало сил. Суть моя тим часом терпляче вичiкувала i, коли я зробив розлогу паузу, нарештi промовила: «Ну?» Зiбравшись на силах, я нарештi вичавив з себе:

– Перестав довiряти попам…

– Що-що? – наче недочувши, перепитала Суть, хоча я певен, що зробила вона це навмисне, аби я трохи голоснiше iз рiшучою твердiстю в голосi повторив:

– Перестав довiряти попам!

Тут треба зазначити, що моi стосунки з релiгiею останнiм часом складалися неоднозначно, i через це я мав певний душевний неспокiй та емоцiйну розхристанiсть. Однак коротенько й по порядку…

Охрестився я самостiйно тодi ж, як повернувся з армii, i зробив це абсолютно свiдомо, бо саме в армii мав необмежений доступ до сучасноi перiодичноi лiтератури (паралельно зi спiвами в хорi, нарядами та читанням радянських патрiотичних вiршiв зi сцени я ще служив поштарем), а в списку видань, до яких я мав доступ, були не тiльки популярнi газети часiв перебудови, але й майже усi товстелезнi лiтературнi журнали та альманахи, якi я без втоми студiював перед тим, як вiддати передплатникам. Якщо зазирнути в мiй армiйський щоденник, то перелiк творiв сучасноi i класичноi лiтератури, яку я опанував за два роки, пiдбираеться до сотнi. Ну i який основний висновок зробив я, проковтнувши всю ту безлiч думок, сюжетiв та розв’язок? Правильно! Що БОГ Є!!! Хоча батьки моi були звичайнi радянськi побутовi атеiсти й вiрили скорiше у перемогу розвиненого соцiалiзму, нiж у Царствiе Небесне, проте бабуся (не татова мама, про яку йшлося на початку, а мамина мама) була людиною, вiруючою щиро i самовiддано. Коли я малою дитиною бував у неi в гостях i залишався ночувати, завжди проказувала на нiч якiсь чудернацькi слова, якi починалися з «Отче Наш…», а закiнчувалися «В iм’я Отця, Сина i Святого Духа. Амiнь». Навiть бiльше, ця бабуся вiдверто й неприховано ходила до церкви, i не тiльки на Великдень, а майже щотижня, i це, не дивлячись на те, що уся сiм’я над нею по-рiдному так, без злоби, але iронiзувала.

Уже з тих часiв почав я на пiдсвiдомому рiвнi розумiти, що свiт не такий вже простий i однозначний, як менi про нього розповiдали батьки та школа, що е в ньому багато таемниць i загадок, якi менi доведеться розкрити, багато питань, на якi доведеться вiдповiсти. І якщо до армii я йшов iз досить невизначеною позицiею щодо вiри, то, набувши завдяки майже дворiчному постiйному читанню гарних текстiв неабиякий культурологiчний багаж, зрозумiв, що настав час визначатися, i, погодьтеся, було б дивним, якби я визначився з дiаметрально-протилежною позицiею, бо уся гарна лiтература, та й що там – все мистецтво – це опис боротьби мiж Богом i Дияволом, мiж свiтом i темрявою. А тому одним з перших крокiв по прибуттi до Киева було прийняття таiнства Святого Хрещення, що й сталося влiтку року 1989-го вiд Рiздва Христового в Киiвському кафедральному соборi Святого Володимира.

Я дуже добре пам’ятаю той липневий спекотний день i таемничу прохолоду собору, запах ладану, м’якi руки святого отця, який кропив мене водою, вiдрiзав жмутики волосся i тричi питав: «Отрiкаешся вiд Диявола?». А я казав: «Отрiкаюся». І дивилися на мене з-пiд купола бездоннi й сумнi очi васнецовськоi Богородицi зi святим дитятком на руках. Вiдтодi я прийняв Бога й полюбив його усiм серцем. У храмi я купив гарне украiномовне видання Святого Письма й узявся його вивчати, отримуючи безкiнечну насолоду. Мовби дiйсно знайшов те цiлюще джерело одвiчного Духу. Регулярно я вiдвiдував служби в рiзних православних храмах, проте особливо менi подобалася подiльська Хрестовоздвиженська церква на розi Глибочицькоi та Нижнього Валу. Я думаю, що це дiсталося менi у спадок, бо незримо поруч зi мною стояли цiлi поколiння моiх предкiв, що хрестилися, вiнчалися та вiдспiвувалися в цьому храмi, бо на вулицi Глибочицькiй ще зовсiм нещодавно стояв будинок, у якому народився я i де жили всi моi родичi по маминiй лiнii, починаючи вiд середини ХІХ сторiччя. Там ми i вiнчалися з моею дружиною, там же i хрестили нашу донечку.

Але вiд минулого року в моему духовному життi почали траплятися всiлякi негаразди. По-перше, панотець Володимир, який нас вiнчав, у своiй недiльнiй проповiдi напередоднi Нового року сказав слова, змiст яких я не дуже розiбрав, але слово «розкол» вiдзначив чiтко. А ще вiн сказав, що пiсля Нового року до Хрестовоздвиженського храму прийдуть служити представники Московського патрiархату, а вiн йде служити кудись на Лiвий берег. Тодi я не дуже втямив, про що йдеться, бо менi будь-який православний храм був дорогий i милий серцю.

А рiк тому, коли ми переселилися в успадковану вiд бабусi квартиру на Печерську, я почав ходити до Киево-Печерськоi Лаври, що знаходилася зовсiм поруч. І все б нiчого, коли потроху наче якiсь хробаки почали роз’iдати мою пiднесену духовну благодать. Ну, по-перше, у Лаврi менi одразу не сподобалась якась критична маса цих страхiтливих, злобних старушенцiй з писклявими голосами, фанатично вiдданих биттю поклонiв та уiданню «несвiдомих» прихожан, якi не зналися на всiх церковних приписах, котрi менi видавалися якщо не маячнею, то збоченим проявом любовi до Христа. У Євангелii ж чiтко сказано: «Не звертайте уваги на чашу, звертайте увагу на ii змiст!» Потiм менi не дуже сподобалися й самi попи, якiсь вони були пихатi, набундюченi… Пам’ятаючи хвилини нашого спiлкування з отцем Володимиром, до якого я звертався по поради, я так само спробував учинити й з лаврськими попами, але вiдповiддю менi було сухе: «Звертайтеся до свого духiвника…». Якого духiвника? І нащо менi духiвник, якщо я Христа люблю всiм серцем, усiею душею й усiм розумiнням моiм, як i написано в святих книгах, а до священика йду як до порадника, суперхристиянина, що не вiдмовить не те, що у шматку хлiба, а й у простiй порадi. Але зась!

Будучи людиною впертою й навiть у чомусь досить системною, я почав занурюватися в глибину питання й з часом дiзнався, що в украiнськiй церквi вiдбувся розкол, i вiд 1992 року вона роздiлилася на УПЦ МП i УПЦ КП. І та, що МП, каже, що тi, що в КП, – не мають благодатi i вважаються розкольниками, еретиками i переданi будуть геенi вогнянiй. І бачив я на власнi очi величезний плакат у Лаврi, де старослов’янським шрифтом було написано, що вiряни, якi «продалися Киiвському патрiархату, вiдлучаються от Святого лона церкви, предаются анафеме i будут гореть в аду».

Ну як же ж так, браття во Христi? Ну, невже ж десь у святих книгах написано, що якась одна церква мае монополiю на благодать? Ну, де це написано, що московськi попи – найкращi, найправеднiшi та найбожественнiшi попи з усiх попiв земних?!

Проте останньою краплею, що геть вiдвернула мене вiд УПЦ МП, була картина масного попа, що з кадилом освячував величезного, як кабан, «мерседеса», а по освяченнi «вiрний прихожанин» у довгiй дорогiй дублянцi вiдкрив багажник i раз за разом зi своiм помiчником носив кудись у бiк келiй – що б ви думали? – кошики, повнi заморських лобстерiв! А коли я згодом довiдався про iхню цiну, то ледь не знепритомнiв. Двадцять доларiв за штуку! Отак, друзi моi, вперше у життi я побачив лобстерiв по двадцять доларiв за штуку не на званому ланчi, примiром, у президента Америки чи англiйськоi королеви, а на подвiр’i святоi Киево-Печерськоi Лаври. По двадцять доларiв за штуку! В той час, як моя платня артиста (в доларовому еквiвалентi) ледь наближалася до дванадцяти доларiв!

І тодi я збагнув, що щось не те робиться в свiтi й зокрема в моiй краiнi. Як це так? Незалежна держава е, а незалежноi церкви нема? Як це так? Тобi кажуть молитися й поститися, а самi розжираються й жирiють? «Щось не так», – одного разу сказав я собi i перестав ходити до церкви, а натомiсть часом на самотi, а часом разом iз дружиною читав Святе Письмо, молився, як умiв, i вiрував, що Господь за всiм доглядае i бачить, що фарисеi i садукеi перетворили Храм Божий на крамницю, де оптом i вроздрiб торгують жертовними голубами та ягнятами.

– Так от, – продовжив я, звертаючись до своеi Сутi, як до свого сповiдника та духовного отця. – Я перестав довiряти московським попам, що захопили Святу Лавру, але всiм серцем своiм люблю Бога! Проте волiю не мати мiж собою i Ним нiяких посередникiв, а особливо таких, що несуть в собi зерно розбрату та iмперськоi зарази, маскуючи ii пiд благим закликом до еднання церков. То що менi робити, Сутносте моя, як вчиняти й жити далi?

На це питання Суть моя не вiдповiла вiдразу, але взяла тривку паузу, пiд час якоi вiдкручений мною кiлька хвилин тому водогiнний кран подав ознаки життя: хекнув, тьохнув, здригнувся, i з нього зацебенiла спершу мутна й непевна, але що далi, то пружнiша й прозорiша цiвка. «Добрий знак», – подумав я i не помилився.

– Вода життя, мудрiсть життя, й благодать життя, i саме життя – в Господi! – проказала Суть моя. – І якщо ти любиш Господа усiм серцем своiм, i усiею душею своею, i розумом своiм, то нiщо не може стояти тобi на завадi. Будь чистим i вiдкрий серце свое для Божоi благодатi! – отак тоi ночi проказала менi Суть, i, здалося менi, що десь неподалiк прошелестiли крила янгола.

– Тобто ти дозволяеш менi любити Господа мого так, як я це розумiю, усiм серцем своiм i душею своею? – запитав я.

– Так, – вiдказала моя Суть.

– Ти дозволяеш менi любити Господа мого – Сильного, Всемогутнього, того, що грiхи пробачае, бо любить нас, як дiтей своiх, Бога веселого, радiсного i всмiхненого, як того бажае душа моя й серце мое, а не злого, мстивого та невiдворотного у карi своiй, яким лякають мене московськi попи?

– Так, – дозволила менi моя Суть. – Люби Господа свого всiм серцем своiм i всiм розумiнням своiм, адже багато гарних i високих людей, що заслужили життя вiчне, вчинили саме так! Проте, – пiдморгнула вона одним оком, – якщо треба тобi буде пiти до храму, вiдправити службу чи замовити сорокоуст, то йди у храм Киiвського патрiархату, а не до московських попiв. Домовились?

– Домовились! – з радiстю погодився я.

– Будь патрiотом i вiр: те, що вiдбуваеться зараз, лише випробовування, яке посилае Господь, аби зрозумiти, чи вартi украiнцi того, щоб мати Єдину Помiсну, Соборну та Рiвноапостольну церкву. А з приводу Благодатi можу тебе запевнити, що Благодать не у того, хто хоче, а у того, кому Господь дае, а дае вiн ii усiм, хто серцем чистим та душею своею та усiм еством своiм прагне пiзнати Бога!

– Алiлуя! – вигукнув я у захватi вiд того, що справжня моя Суть виявилася саме такою, про яку я мрiяв.

– Ну все, бувай, – кивнула менi моя Суть, – i хай Господь благословляе тебе на гiднi справи!

– Амiнь!




Роздiл четвертий

Моi сни


Отак плiдно та продуктивно, розiбравшись iз власною Суттю щодо питань, якi потребували нагального духовного вирiшення, я вiдчув, що ця розмова, а також помiрне вживання соди зробили свою справу. Менi стало легше.

І от я знов у своiй кiмнатi, лежу, вдоволено констатуючи факт, що печiя кудись зникла, а внутрiшнiй неспокiй перетворився на рiшучу впевненiсть у тому, що йду я своiм шляхом правильно. «Отче наш, що на небесах…» – майже автоматично шепочуть моi губи слова нiчноi молитви.

– Де ти так довго був? – турботливо цiкавиться дружина.

– Та задумався трохи… Постояв, помiркував… «Хлiб наш щоденний дай нам на кожен день…»

– Ти взагалi останнiм часом якийсь дуже замрiяний ходиш… Що з тобою?

– Нiчого, все в порядку… «І не введи нас у спокусу, але визволь нас вiд злого…»

– Я ж бачу – з тобою щось коiться…

– Не переймайся, спи… Все в порядку… «Слава Отцю, i Сину, i Святому Духовi. Амiнь».

Я тричi перехрещую себе, потiм перехрещую донечку, що посопуе у своему лiжечку, потiм повертаюся на бiк, обнiмаю дружину й знову цiлую ii у спину: «Спи, спи, моя рiдненька, все в порядку», – заспокоюю ii, хоча насправдi вiдчуваю, що все зовсiм не в порядку.

Їй не хочу зiзнаватися, щоб зайвий раз не турбувати, а вам зiзнаюся, що останнiм часом я дiйсно дуже часто замислювався, чи правильну професiю я собi обрав. Романтичний туман щодо принад акторськоi професii розбився об сувору правду буття. Робота у Великому Державному Театрi звела нанiвець усi юнацькi iлюзii щодо вiльноi натхненноi творчостi, запальноi експериментальноi працi, мистецького шалу, про який я мрiяв i якого бажала уся душа моя. Адже я хотiв не тiльки жити у вiльнiй красивiй державi, а й хотiв бути корисним iй, працювати на неi, витягати ii з тоi мистецькоi прiрви, в яку ii запроторила столiтня колонiальна залежнiсть (i культурна в тому числi). О, якби ви знали, як менi набридла вся та наша одвiчна шароварщина, яку останнiм часом видають за нацiональне мистецтво, як набрид менi той усюдисущий пострадянський синдром, який витягае увесь той комунiстичний нафталiн, отряхае з нього порох, фарбуе в синьо-жовтi кольори й видае за новi мистецькi надбання молодоi держави? Батько мiй – видатний режисер-постановник театралiзованих масових заходiв, i я майже все свое дитинство провiв на тих фестивалях, спартакiадах, днях мiст i партiйних концертах, якi вiн режисирував. Надивився я за свое життя на тi однаковi чиновницькi пики (таке враження, що iх на якомусь конвеерi лiплять): тупi, розжертi, якi ще зовсiм недавно були затятими комунiстами, а тепер, ухопившись за украiнськi знамена, «розбудовують молоду державу». І на артистiв – цих жалюгiдних закомплексованих алкоголiкiв-пристосуванцiв, що iх повно у рiзних творчих колективах, ансамблях, театрах, капелах, не виключаючи, до речi, i той театр, у якому я зараз працюю. Набридло менi жити у царствi облуди, брехнi, плiток i порiвняльних характеристик. Хотiлося просто жити, любити, творити, як творили, примiром, цi хлопцi з «Бу-Ба-Бу», хотiлося бути разом з ними й займатися чимось таким, що б приносило iстинне задоволення та користь. Адже час який – буремний, iсторичний. І ти – молодий талановитий юнак, готовий кинути свое життя на терен процвiтання i щастя рiдноi Украiни!

«Господи! Покажи менi шлях мiй, наверни мене на дорогу мою! Зроби так, щоб життя мое повернулося у правильний бiк! Допоможи менi, Господи, визначитися зi справою життя мого та вiднайти земне призначення свое! Бо без цього менi далi аж нiяк! Прошу тебе, Господи, не залиш без вiдповiдi благання мое!» – лине до небес моя молитва над святими пагорбами й поганськими капищами, над фундаментами зруйнованих церков i новобудовами Лiвого берега, лине над Киевом та усiею Украiною, бринить у повiтрi листопадовоi ночi на крутих схилах Днiпра бiля Святоi Лаври i вiдлiтае туди, де на золотаво-рожевих хмарах сидить молодий i потужний Бог, що чуе мене i вдоволено кивае головою, а десь поруч з ним на хмарах сидить iще один молодий лiтературний бог – Юрко Іздрик – i награе щось меланхолiйне на своему роялi. Навколо лiтають амури та янголята, прекраснi нiмфи й мудрi музи обсипають його пелюстками троянд та срiбним смiхом, а вiн пихкае вiд задоволення, як украiнський борщ, i задоволено бубонить собi пiд нiс чи то слова пiснi, чи то рядки зi свого нового твору, що вiн читав сьогоднi ввечерi у Будинку Актора, так само награючи собi на роялi: «Моi сни – це лiтература вищого гатунку. Залишаеться дрiбничка – записати iх на паперi. Перетворити на маленькi закарлючки та чорнi значки… І хiба можна передати ними те вiдчуття страху й радостi чи насолоди, котрi з’являються у снах? І головне – вiдчуття знання. Знання та розумiння. Увi снi я знаю та розумiю довколишне. Менi вiдома суть речей i сутнiсть життя, i всi подii виправданi внутрiшньою логiкою, котру я неспроможний опанувати прокинувшись… Картина розпадаеться на якiсь не зв’язанi мiж собою фрагменти, випадають i зникають цiлi кавалки й соковитi куснi, не кажучи вже про деталi та нюанси».

О, Іздрику, Іздрику, мiй бiдний Йорику? Де ти зараз? Либонь, друшляеш вже у своему лiжку, так i не впiймавши мить, коли дiйснiсть перейде у сон, або продовжуеш бухати iз друзями пiсля вдалого виступу? У вашiй кiмнатi в гуртожитку багато творчоi молодi напiдпитку, а я стою бiля твого рояля, i чорна блискуча площина його розливаеться передi мною морем каламутноi води, в якiй тонуть усi моi думки й вашi розмови про Гайдегера i Рембо, води, яка несе в собi гороховi сперматозоiди пiвнiчних ланiв, над котрими зранку пролiтае срiблястий лiтак, зрошуючи iх хiмiкалiями. Гуслить басами чорне море рояля, золотi струни тiпаються i дзижчать, i менi конче треба подолати цю вiдстань, яка каламутною водою сновидiнь утiкае за небокрай. Іржавi абстракцii зруйнованих пристаней ламають його тонку нитку. Я озираюся навколо i з подивом бачу, що я вже не на небесах, а серед гучного натовпу богемноi молодi напiдпитку. Навколо душна вологiсть тютюнового диму й алкогольних парiв, якi поглинають чистоту та яснiсть мого розуму й устремлiнь. Зникли храми, до яких я перестав ходити, бо там тiльки фарисейство та торгiвля жертовними голубами. Зникли прекраснi хмари та жiнки, що обсипали нас пелюстками троянд, зникли шляхетнiсть i правда, потонули в багнi таланти та бронзовi носи наших рвучких галер. Не лишилося нiчого, окрiм цiеi совковоi сiростi старого гуртожитку, повного недопалкiв, порепаних стiн, драного лiнолеуму та порожнiх пляшок несправджених надiй, нiчого, окрiм цього похмiльного мороку, в якому тоне все! Набридло! Рукою розриваю струну небокраю! По долонi рiзонуло до кровi – у небо витiкае рояль. У сiре безкрае небо тече море кволоi каламутноi води. Розбитi човни, недописанi вiршi, непроказанi слова подяки, використанi презервативи, засохлi квiти, зашерхла кров, кавуновi шкоринки, гороховi сперматозоiди вольвоксу, баси, дiези, паузи – все це кудись тече повз мене. Каламутна вода тим часом пiднiмаеться i заливае менi ноги. «Треба рятуватися!» – прожогом пролiтае головою думка, i я щосили починаю дертися на гору, що стоiть за моею спиною. «Куди ти? Куди?!» – звiдкiлясь раптом виникае цiлий натовп богемноi молодi i мчить за мною, намагаючись ухопити за ноги й зупинити мiй рух. У руках, наче зброю, тримають вони пензлi, скрипки, олiвцi, циркулi, перуки, мастихiни, фаготи, пiр’я, грим, чорнильницi, пуанти, друкарськi машинки, ноти й iнше чаклунське приладдя. «Стiй! Стiй!» – гукають митцi, але я розумiю одне: варто зупинитися, i цей натовп розтовче мене, розчавить, як немовля… «Ага… вiн боiться нас!» – регочуть вони за моею спиною, але я знаю: зачепитися зараз з ними в диспутi – значить померти, а тому я мовчу й уперто деруся на гору. «Сам, тiльки сам!» – проказую до себе, розумiючи, що нiхто в цiлому свiтi не дасть менi поради. «Жодного колективiзму, жодноi спiльноi вiдповiдальностi. Тiльки iндивiдуальна!» – наче мантру, проказую цi слова. «Здохнеш без нас, дебiле! – волають демони за моею спиною. – Один в полi не воiн!»

– А от i воiн! І один у полi – воiн! – кричу я, пiднявши угору руки.

Я стою на самiй верхiвцi величезноi гори й бачу пiд собою цiлий свiт. Долини, рiки, море та далекi кораблi на рейдi. Тiльки, що це?! Моi вороги – скажений натовп митцiв усiх рангiв i мастей – викочують чи то гармату, чи то катапульту i закладають у неi масивний чорний камiнь… «Смерть йому! Смерть!» – вони накручують грубезнi канати, i от я вже бачу, як камiнь повiльно, мов у рапiдi, летить менi в голову i зараз розтовче довбешку. Іншого виходу нема! Рвучко кидаюсь уперед у самiсiньку прiрву й спершу стрiмголов лечу вниз, а потiм розумiю, що тiло мое набувае дивноi сили, яка дозволяе йому триматися в повiтрi. Щосили змахую руками, мов крилами, долаючи опiр повiтря. Змахую й просуваюся вперед. Спочатку повiльно, але що далi, то все легше й легше. І от, уже пiднявшись до самих хмар, я знову вiдчуваю ту божественну легкiсть. Оскаженiлий натовп митцiв лишаеться десь там далеко внизу, i я один у безкрайому морi лагiдних i теплих хмар.

«Лечу… Дивлюся, аж свiтае… Край неба палае, соловейко в темнiм гаi сонце зустрiчае… Тихесенько вiтер вiе, степи, лани мрiють…» Аж – гульк! Летить менi назустрiч Шевченко. Саме той, що Великий поет, а не той, що молодий футболiст.

– Вiтаю вас, Тарасе Григоровичу! – чемно вiтаюся.

– Здрастуй, здрастуй, парубче. Ти ким будеш? – зупиняеться бiля мене Великий Кобзар.

– Та я ж нащадок ваш! Син славних лицарiв запорiзьких, сiчових стрiльцiв i гайдамакiв онук. А ще батько мене називае «бандерiвцем», бо я усiм серцем люблю Украiну й бажаю iй свiтлоi та щасливоi долi. А в принципi, артiстiшка жалюгiдний, пристосуванець i годованець Великого Державного Театру… Проте «Вогонь в менi невгасимий, Одвiчний дух!».

– Е-е-е-е, парубче, Тичину цитуеш… – переривае мене Кобзар.

– Так, люблю я його, Тарасе Григоровичу. Дуже до душi менi його: «Молодий я, молодий, Повний сили та вiдваги! Гей, життя, виходь на бiй, – Пожартуем для розваги!» Як вiн там?

– Та зараз вже нiчого… Вiдпустило… А за советiв геть зовсiм погано було. Ледь не кожного дня у трунi перевертався, як його великим пролетарським поетом називали…

– Ну а вам як живеться, Тарасе Григоровичу? – набираюся я нахабства й запитую про його потойбiчну долю.

– Та якось так, – непевно знизав плечима великий поет. – Так якось… На Землi всi люди уярмленi у тiло свое ледаще. А тут – все iнакше… Тут всi образи земнi, сварки там, ненависть – все таким мiзерним видаеться… Гумору бiльше треба й iронii до усього земного. Я от про царя стiльки вiршiв написав… Ущипливих! Ми коли тут iх з ним пригадуемо, аж за животи хапаемося вiд смiху. А вiн мене на Землi за тi вiршi в солдати упiк… Зараз каеться, негiдник, коли ми з ним по чарцi смиконемо… З чаркою, до речi, на Землi треба бути обережним, он я, дивись, у шiстдесят першому на свiй день народження перебрав – i тее, серце не витримало… А за Украiну я радий усiею душею й серцем! Тiльки от незрозумiло: нащо по всiх усюдах порозвiшували моi портрети? Хiба я Маркс чи Енгельс з Ленiним?

– Ідолiзацiя усiеi краiни, Тарасе Григоровичу, важкi часи посттоталiтарного вiдродження нацii. Не можуть курви комунiстичнi без iдолiв жити. Вами, великим, калiцтво свое убоге, ледарство духовне, невiгластво й дебiлiзм прикривають…

– От сукi лагерние, шлепери отстойние, фраера дешовие, поци мелкотравчатие, – досить брутально вилаявся Шевченко, що я аж закляк з подиву, а далi повiв стриманiше: – Ну, не можна ж так! Не можна весь час назад озиратися. Знати треба, шанувати треба, але й продовжувати треба, перевершити мене намагатися. Інколи й переступити через мене можна, щоб авторитет мiй не сковував молодий мозок, що прагне iстини. Самi творiть свое життя. На «ти» зi мною будьте. Не кожух мiй i шапку любiть, а й бiль мiй! – пiсля вишуканоi табiрноi лайки Тарас Григорович перейшов на конкретнi авторитетнi повчання: – А цим комунiстичним пiдарасам, що у все украiнське перебралися, так i передай, щоб закiнчували це неподобство. Бач, що придумали, сталiнськi соколики, за портретами моiми хижу сутнiсть свою комуняцьку ховати. За пам’ять i шану дякую! Але щоб iдола з мене робити?! Не дозволю! Не дозволю! – Тарас Григорович не на жарт розходився, скинув смушкову шапку свою, вiдiрвав вуса i теж кинув iх долу й почав топтати. – От вам буде шапка моя, от вам будуть вуса моi! Ти бач, падлюки! Моду взяли – iкону з мене лiпити! Вiд немочi iхньоi творчоi удушитися хочеться! Не у вусах справа, не у шапцi, а у вiршах: «І вражою, злою кров’ю волю окропiте!». Чуете? «Вражою злою кров’ю!» От де я! От де, блядь, справжнiй Шевченко! А не сю-сi, му-сi, ку-сi-пу-сi! – Тарас Григорович досить кумедно зробив руками «лiхтарики», майже точнiсенько так, як робить iх моя пiвторарiчна донька, я аж порснув зо смiху. – Смiешся з мене, падло молоде? – аж тiпнувся вiд гнiву Кобзар.

– Та ви що, Тарасе Григоровичу?! – я принишк.

– Нi, я знаю, смiешся! – у розпачi гримнув на мене. – Не ти, так дружки твоi – художники там, поети – смiються над старим опудалом! Смiйтеся, смiйтеся… Аби самi зробили щось таке, над чим посмiятися було би варто! А так же ж майже нiчого… Однi порожнi похваляння… А в сухому пiдсумку, як каже Менделеев, зеро?

– Та ми ж тiльки на початку шляху, шановний Тарасе Григоровичу… – почав я белькотiти про важкий стан справ у сучасному мистецтвi. – Краiна, знаете, лежить у руiнi, i тiльки молода травичка непевно пробиваеться над згарищем…

– Ну, от i пензлюй працювати! Чого тут прохолоджуешся? Давай! Вперед! Пiздуй на хуй!

Кобзар досить сильними, цупкими руками ухопив мене за плечi й розвернув до себе спиною. «Зараз або виiбе, або пенделя дасть!» – пролетiло у головi, i, щоб збити Кобзаря з пантелику, я поставив йому провокацiйне питання:

– Де ви так навчилися модерно лаятись, Тарасе Григоровичу?

– Життя примусило! – суворо проказав вiн i через нетривку паузу додав: – Із Стусом часто спiлкуемося, вiн менi про мордовськi табори, я йому про казахiв… отак одне одного табiрного сленгу й повчаемо… Пiздец, канешно, Росiя-матушка заебала!!!

По тих словах вигукнув:

– За Вiльну, Соборну, Незалежну Украiну! – а потiм тихенько додав: – Єбiсь-провалiсь ти, падло молоде, якщо Украiну з гiвна не витягнеш, прокляну! – i дав менi пiдсрачника такоi сили, що полетiв я далеко-далеко i летiв довго-довго, аж поки не втрапив у якусь рiчку. Почувся менi плюскiт води попереду, i я побачив перед собою водоспад, злякався i прокинувся…

– Тш-ш-ш-ш, – зашипiла на мене дружина, що висаджувала нашу донечку на горщик. – Дитину не розбуди!

Донечка, дарма що мала всього пiвтора рочки, уже була привчена вночi раз чи два ходити на горщик, навiть не розплющуючи увi снi оченят.

– Котра година?

– Пiв на третю. Спи давай, – озвалася дружина.

І наснився менi тiеi ночi такий сон, що буцiм стою я в пустелi i навколо цiлком далiанський пейзаж – пiсок i небо, жовте й блакитне, i якiсь покрученi чорнi стовбури дерев, наче поточенi радiацiею, ламають чiтку лiнiю обрiю. І вiдчуваю я приблизно те, про що писав Іздрик. «Знання i розумiння». Я знаю все, я розумiю все. І подумки звертаюся до вищих сил допомогти менi зрозумiти шлях свiй. І небеса, здаеться, чують мене, бо поволi, наче з пустельного марева, починае проявлятися передi мною величезна золота пiрамiда. Пiдмурок ii складають дванадцять дорогоцiнних каменiв, а вся вона зроблена зi щирого золота й дiамантового скла. Всi обрii i вiтри, сонце, зорi, небеса, всi струменi й промiння вiльно вливаються i витiкають з неi. «Це Золота пiрамiда Духу, – проказуе менi невидимий голос. – Заходь у неi i сповiсти всiм, хто там е, про ВЕЛИКУ ЛЮБОВ!» Я роблю перший крок i, здаеться, зливаюся з Золотою пiрамiдою Духу. Тепер вже всi вiтри, сонце, зорi й небеса, всi струменi i повiтря так само легко вливаються в мене i виходять назовнi. Тiло мое набувае пружностi, кожен крок стае вивiреним i свiдомим, i я вирушаю назустрiч своему призначенню. Невидима рука вiдкочуе великий камiнь онiкс з пiдмурiвка, й через вузький отвiр я заходжу досередини. І те, що я бачу, жахае мене! Бо всерединi Золота пiрамiда Духу повна хижих дикобразiв та пацюкiв. Величезною чорною масою вони повзають, гризучи залишки моркви й гнилого хлiба, i вся золота пiдлога вкрита слизьким i смердючим шаром iхнiх екскрементiв. «Дикобрази й пацюки, – звертаюся я до них, подолавши хвилинне запаморочення. – Я прийшов до вас, щоб сповiстити про ВЕЛИКУ ЛЮБОВ». Проте дикобрази й пацюки не слухають, ба й не звертають на мене щонайменшоi уваги. Вони вiдразу побачили, що в руках моiх немае анi моркви, анi гнилого хлiба, й з першоi ж митi спiлкування втратили до мене будь-яку цiкавiсть. Однак я все одно продовжую до них говорити: «Дикобрази й пацюки, я – брат Христа й Будди, нащадок Магомета, Зороастра, Мойсея, Конфуцiя та Лао-Цзи, всiх тих, хто приходив до ваших родичiв i сповiщав iм про iснування ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ. І от я прийшов до вас – пагiн могутнiй у корiннi й тендiтний у вiттi, пагiн грiшний i злий, але свiтлий i добрий, адже добро не може iснувати без зла, як i свiтло не може iснувати без темряви, i чи не лежить початок одного в кiнцi iншого, i навпаки? Пагiн, який не загубився i не зламався у бурхливiй вiхолi останнiх часiв. Прийшов з благою звiсткою про те, що БОГ ЛЮБИТЬ НАС УСІХ – добрих i поганих, злих i усмiхнених, червоних, бiлих, чорних i рудих, вiн не робить рiзницi мiж нацiями й конфесiями, мiж iдеологiями, концепцiями, бо ми всi його дiти й усiм нам вiд даруе свою ЛЮБОВ. Тож давайте любити одне одного такими, якi ми е, не витрачаючи життя на чвари та вiйни, на пiдступ i зраду, а давайте ставитися одне до одного з повагою та розумiнням, адже ми всi дiти Бога й кожен з нас несе його Дух у собi!» – отак проказую до пацюкiв та дикобразiв, але тi мовчать i зосереджено гризуть рештки своеi моркви. І тут я розумiю, чого чекае вiд мене Бог. Вiн чекае добровiльноi самопожертви, бо без самопожертви, без дii – слова лише порожнiй звук.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ant-n-muharskiy/doba-spov-d-molodogo-bander-vcya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения